Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Побачив?! На щастя, я встиг вчасно: з нею все гаразд, це тільки шок. Знайди для неї одяг якнайшвидше!

Думаю, у мене б це зайняло більше часу, ніж у цього хлопчика, що прекрасно орієнтувався у будинку. До того ж він зумів швидко вдягнути Ревеку в ту купу одягу, що приніс.

Як я і припускав, моє конвоювання по вулиці цієї парочки не викликало цікавості, а розтерзаний вид Арона й відчужений погляд Ревеки прекрасно вписувалися в загальний антураж того, що відбувається. Наслідуючи поради Арона, ми швидко вибралися з міста. Вже за його межами нас спробували переслідувати двоє озброєних верхових, явно не військових, схоже, з сусіднього села, що вирішили поживитися легкою здобиччю. Мені вдалося підстрілити одного, а другий круто розвернувся й поскакав назад. Випущена услід обойма пропала дарма.

— Він незабаром повернеться, ще й не один, — озвучив мої думки Арон. — Тепер ми — дичина.

— Сумнівів в цьому немає, але де ми можемо сховатися? У лісі? — я починав відчувати втому.

— Ні. Тільки на болоті. Батько був пристрасний мисливець на птаха. Він розповідав мені, що посеред болота є острів

— Ти знаєш дорогу?

— Ні, шукатимемо — іншого виходу немає, — хлопчина виглядав при цьому дуже рішуче. Тільки зараз я роздивився в ньому справжнього суперника. Раніше він виглядав якоюсь аморфною істотою — ні, таки він мав відчутну силу характеру. Але тоді на його стороні була тільки молодість, а тепер я в нім побачив риси справжнього бійця — такий не відступиться від Ревеки. Він не побоявся пробратися у будинок коханої дівчини, незважаючи на небезпеку, що загрожувала відусюди, з одним ножем кинувся на озброєного супротивника.

Я б вважав за краще, щоб він зараз був розгублений, плакав і чекав від мене рішення, як далі поступити. А він до всього дає розумні поради. Як не намагався я знайти інший шлях для нашого порятунку, але здоровий глузд підказував: «Погодься — він правий. Інакше згубиш себе і її. Не тягни час — він твій ворог».

Тутешні нескінченні болота вселяли в мене страх і гидливість. І справа не в місцевих оповіданнях про водяників, русалок, бісів, навок, перевертнів — це мене не чіпало, оскільки я не вірю в цих міфічних істот, що викликали в мене в дитинстві жах. Інша річ — реальна небезпека: драговина, де бездонні віконця могли згубити необережного подорожнього. Нудотно-сморідні болотяні гази, котрі виходять на поверхню великими пухирями, що голосно лопаються, і дійсні господарі цих місць: комарі, мошва та змії — усе це страхало мене.

Озброївшись довгими жердинами із стовбурів молодих беріз, — згодилися шашка і ніж Арона, — ми вступили в болото. Не заперечуючи, я поступився йому місцем на чолі нашої групи — він був легший та менший від мене, і в разі чого мені буде простіше витягнути його, ніж йому мене, тому я йшов замикаючим, поставивши посередині Ревеку. Ми брьохалися по пояс у крижаній воді серед тонких стовбурів дерев, насилу витягуючи ноги зі всисного мулу.

Раптом Ревека, що до цього зберігала мовчання, і, здавалося, байдуже ставилася до всього, що відбувається, розридалася й повернула назад, намагаючись повернутися на берег Я ледве встиг її зупинити, міцно обійнявши й притиснувши до себе. Вона ридала і щось кричала, намагаючись вирватися.

— Сакканат нефашот, Ревека! — вимовив Арон, розвернувшись до нас і додав. — Пиккуах нефеш дохе эт ха — шаббат! [25] Загроза для життя, Ревека! Рятування життя скасовує суботу!

— Що ти сказав? — у мене прорвалася злість до нього — не вистачало, щоб вони при мені розмовляли своєю мовою, немов я колода.

— Це з тори, означає: головне — порятунок нашого життя, і це скасовує все інше, — пояснив він. На мій подив, ці слова подіяли на Ревеку і вона, заспокоївшись, мовчки продовжила шлях.

Хвилин за сорок ми знесилилися, але дісталися піщаного сухого острівця, порослого листяними деревами, і влаштували привал. Далі, за густими заростями осоки й вищого за людський ріст очерету, починалося справжнє болото зі смердючою рідотою та купинами. Відпочивати довго не довелося — вдалині, там, звідки ми прийшли, почулися голоси людей.

Я шашкою прорубав прохід, і ми стали обережно просуватися, йдучи трохи вбік, оповиті хмарами ненаситних комарів, що безперервно жалили, немов палили вогнем, дратуючи докучливим гудінням. За півгодини почулися постріли з гвинтівок — очевидно, наші побоювання виправдалися, і на острівці з'явилися переслідувачі, що не побажали йти услід за нами, почавши стріляти навмання.