Сергей Пономаренко - Тенета бажань

У мене відразу відлягло від серця, хоча це геть нічого не міняло. Я і до цього помічав, що Ревека проводить дуже багато часу з Ароном, значно більше, ніж мені вдавалося з нею бачитися. У моєму серці оселилася ненависть до юнака, в снах я тепер бачив не лише Ревеку, але й смерть Арона. Кожного разу смерть цього юнака була пов'язана з якимсь стихійним лихом або нещасним випадком: він гинув на пожежі, тонув в річці, падав в прірву. Хоча звідки в цьому краю лісів і боліт могла взятися прірва?

У квітні до будинку Іцхака Менделя прийшли два червоноармійці й під конвоєм відвели мене до будівлі колишнього міського магістрату.

— Офіцер? -зло втупився в мене худий, очкастий чоловік в шкіряній тужурці, сидячи за столом. Це був чекіст Яків Спіркін, слідчий Надзвичайної комісії, уродженець ближнього містечка — Горностайполя.

— Ні. Лікар. Працював в Олександрівській лікарні в Києві, — заперечив я і простягнув виправлені документи, що підтверджували мої слова.

— Брешеш! Офіцер — по морді бачу! — заволав він, явний неврастенік з холеричним темпераментом. — З якої причини тут ховаєшся?!

— Супроводжував сюди племінницю хазяїв, у яких квартируюсь в Києві, та затримався. Збирався днями вирушити назад.

— Брешеш! — знову закричав він, нахилився вперед, і його рука зметнулася до мене з явним бажанням вліпити ляпаса — я ледве встиг відкинутися на стільці, і його рух пропав вхолосту. До кімнати зайшла жінка в червоній косинці, такій же шкіряній куртці, підперезана ременем з кобурою. Вона нахилилася до слідчого і щось тихо прошепотіла.

— Теклю! — мимоволі вирвалося у мене, коли я впізнав у ній колишню покоївку київських хазяїв. Вона повернула голову в мій бік, і замість її очей я побачив дві крижинки.

— Ти його знаєш? — запитав Спіркін.

— Так, він офіцер, лікар, — коротко відповіла вона, — але зараз не до нього. Нехай посидить із заручниками, а потім вирішимо, що з ним робити. Може, він як лікар нам згодиться: по суті, він нешкідливий.

Таке принизливе ставлення до моєї особи мене не порадувало, але показало, що мої справи не такі вже погані.

У повнісінькій камері я дізнався, що збунтувався 20-й радянський полк під командуванням отамана Острука, котрий в черговий раз поміняв прапор, проголосивши себе командувачем Першою повстанською армією, і йде зі своїм військом на Чорнобиль, по дорозі викорінюючи «комунію» та влаштовуючи погроми. Сполучення по річці практично перервано — він перехоплює пароплави в обох напрямах.

З манерою дій отамана Острука, уродженця Горностайполя, більшість з тих, хто знаходився в камері, була знайома ще з 17-го року, коли той партизанив у місцевих лісах із загоном «вільних козаків», і оптимізму це не додавало.

Після короткого бою червоні частини були вибиті з містечка, й ув'язнені випущені на волю. Нам довелося пару годин почекати отримання на руки документів, які підтверджували, що ми жертви комісарів і чекістів, і мали служити нам охоронною грамотою. У напуття командир загону, що звільнив нас, з виду — колишній студент, сказав коротку мову, завершивши словами: «Жиди-комуністи перетворюють наші святі лаври в стайні, вбивають у Києві наших братів, і ми дамо відповідь на це ще більшим терором!»

У тому, що ця охоронна грамота була незайвою, я відчув, тільки-но опинився на вулиці, заселеній переважно євреями, що вела до будинку Іцхака Менделя. Всюди йшов грабіж, лунали чоловічі та жіночі крики, постріли. Я побачив колону з восьми євреїв різного віку в порваному одязі, зі слідами побоїв, конвойовану трьома озброєними повстанцями. Серед євреїв я помітив згорбленого Іцхака Менделя; упізнавши мене, він гірко вимовив:

— Ми повинні згадати про День Страшного Суду, бо сказано: «Близький Великий День Бога, Близький день шофара і голосіння!»

Я поцікавився у найближчого конвоїра, що підозріло на мене дивився, куди вони ведуть заарештованих. Той навів на мене рушницю і зажадав документи. Пред'явлені папери подіяли на нього сприятливо, і він пояснив, що ведуть жидів топити — за сьогодні це вже не перша ходка і не остання. Я попросив відпустити Менделя, але мені було відмовлено. Я продовжував наполягати і після невеликої наради конвоїри погодилися його відпустити за викуп — п'ять тисяч рублів «миколаївськими».

Я зміг пообіцяти їм тільки півтори тисячі — все, що у мене залишалося. Користуючись тим, що будинок Менделя знаходився неподалік, я швидким кроком попрямував туди, поспішаючи принести гроші. Але будинок зустрів мене розбитими вікнами, виламаними дверима і повним розгромом усередині. Мої гроші і револьвер, що зберігалися в тумбочці біля ліжка, зникли. Я без сил опустився на голе панцирне ліжко (постіль валялася на підлозі), згадавши, як Мендель гордо її демонстрував при моєму поселенні, показуючи пружність пружин.