Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Кулі проносилися далеко від нас, не шкодячи, навіть не лякаючи, чого не скажеш про болото, яке давило своєю сумовитою одноманітністю й небезпекою потонути в смердючій рідоті. Один раз Арон провалився до плечей, і мені довелося докласти чимало зусиль, аби його витягнути з рідкої могили.

Від холоду ми не відчували заледенілих ніг, насилу пересуваючи їх у бруді, провалюючись до коліна, а інколи й глибше. Мої чоботи були повні болотяної води й важили, мов чавунні чушки. «Хлюп! Хлюп! Хлюп»! — кожен наш крок супроводжувався цим жахливим звуком. Ми були заліплені брудом по самі вуха, і це давало невеликий захист від ненаситних комарів, але їхнє гудіння било по нервах, хотілося крикнути: «Та припиніть ви це!» Але кому кричати? Комарам?

Почало сутеніти. Ми задубли від холоду, втомилися від нескінченного руху, не знаючи, чи далека наша кінцева мета й чи досяжна вона. Не захищені одягом п’ясти, шия, лице й вуха, покусані мошвою, напухли й зуділи. Я не витримав і розчесав ліву руку до крові, яка змішувалася з брудом. Блаженство, яке охоплювало, коли чесав, змінилося гострим, непереборним бажанням — чухатися, чухатися, не замислюючись про наслідки, і волі опиратися вже не було.

Крилаті комахи, відчувши запах відкритої крові, безстрашно кидалися в атаки на мене, користуючись чисельною перевагою і непротивленням смерті, що зріло в мені. Болото було нескінченне, навіть якщо ми не провалимося зараз, то все одно це станеться через декілька годин, коли зовсім знесилимося, не маючи ані шматочка суші для відпочинку. Тоді залишиться єдиний вихід — рушниця, яка досі марним тягарем муляла мені плече.

Зарядів в ній вистачить, щоб відправити кожного до того Бога, в котрого той вірить: кого — до Христа, а кого — до Яхве.

— Я більше не можу йти, — заплакала Ревека, зупиняючись, хитаючись з одного боку в інший, — краще померти.

Арон тремтячими руками проробляв якісь дивні, незрозумілі маніпуляції. «Схоже, час настав, — подумав я, ледве утримуючи вертикальне положення. — Замерзлими пальцями буде важко відвести затвор гвинтаря».

— Дим, — вимовив Арон тремтячим від холоду голосом. — Не можу визначити напрям вітру.

Тільки-но я відкрив рота, щоб нагримати на хлопця, як до мене дійшло, що він хотів сказати. «Дим! Люди! Земля! Порятунок!» — вибухнули в мені феєрверком емоції, і я теж відчув ледь вловимий запах диму: «Як досі я не звернув на нього увагу?» Я дістав з кишені шинелі згорнутий шматок газети, колишнім хазяїном приготований на самокрутки, судячи з кисета з махоркою, що лежав там же. Відірвав клаптик і підкинув — вітер підхопив та поніс убік.

— Там — земля! — крикнув я Арону, показуючи протилежний напрям вітру, і, немов дратуючи мене, порив вітру приніс відчутніший запах диму.

— Ревеко, ми врятовані! — радісно закричав я дівчині. Мене не хвилювало, скільки потрібно буде часу йти до цієї землі, адже якщо зовсім затемніє, то йти по болоту буде повним безумством. Не лякало, що на березі можуть виявитися бандити, і нас чекатиме смерть, можливо, навіть тяжча, ніж утоплення в болоті.

— Я не можу йти, — заплакала дівчина, що дотепер стоїчно витримувала труднощі нашого походу. — Залиште мене тут. У мене вже немає сил!

— Якщо ми зійдемо зі стежки й підемо прямо, то це скоротить дорогу, — запропонував Арон, намагаючись поглядом підбадьорити Ревеку.

— Ми підемо стежкою: нехай в обхід, довше, але надійніше! — повідомив я свій план. -Запах диму посилився, не думаю, що до берега далеко.

— Ревека не витримає обхідного шляху, -заперечив Арон. — Вона вже ледве стоїть. Потрібно йти напростець.

— Це безумство. — не погодився я. — Потихеньку, але ми дійдемо.

— Мені потрібно трохи відпочити, -ковтала сльози, говорячи, Ревека. — Я й кроку не зроблю.

— За годину-півтори стемніє, потрібно зараз йти, — заховав я свій погляд від дівчини.

— Я спробую піти напростець, а ви — в обхід. Хто перший дістанеться до берега — повернеться за Ревекою, — запропонував Арон. — Ревека витримає, дочекається нас.

Вирушаючи в дорогу, я рушницю викинув — не сумнівався, що щасливо дістануся берега. Залишив лише шашку, оскільки вона могла допомогти, якщо жаданий берег буде зарослий кущами й осокою. Надія потроїла мої сили, і я, не забуваючи про обережність, досить швидко просувався вперед,намацуючи жердиною дорогу. Час від часу я зупинявся та перевіряв напрямок вітру у перевірений спосіб — клаптиком газети. «Стежка» якою я йшов, петляла, то наближаючись, то віддаляючись від необхідного напряму.