Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Під час нічних оргій біля будинку, де вони відбувалися, й двох стежок, що ведуть з острова, виставлялася охорона з палицями. Інакше ніяк не можна було покинути острів, оскільки кругом були непрохідні трясовини. Для мене було загадкою, воістину дивом, як нам тоді вдалося сюди дістатися — не інакше, хтось вів нас: янгол або біс.

Спогади про занапащене мною життя Арона схиляли до гіршого. Жахливо, але я не відчував щирого каяття за скоєне, а спогади були подібні до прочитаних сторінок малоцікавої книги: в пам'яті є, але не зачіпають.

Нічна сторожа виставлялася Федором нібито для того, щоб ніякий диявол не зміг спокусити «христа», що сумнівається, і заволодіти його душею. За його поясненнями, під час нічних радінь диявол не витримає і пориватиметься втекти, захопивши тіло й душу того, хто завагався, ось тут його й потрібно зустріти дубцями й не жаліти тлінного тіла, оскільки цим буде врятована вічна душа. Таким чином, Федір узурпував владу на острові і не давав ані найменшого шансу покинути це місце.

Зі слів Дарини, коли мені вдалося вивести її в розмові на цю тему, дізнався, що два роки тому був такий випадок: утікача забили на смерть палицями й втопили тіло в болоті.

Я не знав, яким чином нам вдасться втекти, здолати охорону, лише сподівався на свою удачу. Адже не можу ж я, випробувавши й здолавши в житті стільки смертельних небезпек, загинути тут від палиць фанатиків-сектантів?! Бігти вдень було безумством — я постійно на видноті, отримував завдання працювати по господарству, жодного разу не потрапляючи до бригади збирачів грибів і ягід, єдиних щасливчиків, яким вдавалося покидати острів на нетривалий час.

Але, схоже, удача від мене відвернулася: надвечір зайшов Євлампій, поцікавився здоров'ям сестри Авреї-Ревеки, і повідомив, що «Христос» Федір зве мене, удостоює честі взяти участь в надзвичайному радінні, на котре допускаються лише обрані. Серце стиснулося в поганому передчутті: чого б це раптом подібна «честь»? Мені пригадався страшний погляд Федора, який, здавалося, пронизував і вивертав вивертом. Невже він здатний дізнаватися думки? Ні, цього не може бути — швидше за все, це лише збіг.

Але тепер втечу доводиться перенести на наступну ніч.

Я попросив Ревеку, перелякану моїм несподіваним відходом, зберігати спокій і набратися мужності дочекатися для втечі наступної ночі. Я їй так і не розповів подробиць минулого радіння, лише в загальних рисах — мені було страшенно соромно.

— Пам'ятаєш, ти мені розповідала, що у вашій вірі є поняття обов'язку рятування людського життя, коли йому загрожує небезпека?

Я не поспішав йти — погане передчуття здавило моє серце, але я намагався не давати того взнаки.

— Так, ПІККУАХ НЕФЕШ, — нагадала Ревека.

— Так от, те, що там було, мені довелося прийняти лише тому, щоб виконати цей обов’язок — врятувати своє життя.

— Але є випадки... — завагалася Ревека.

— Їх немає, — твердо заявив я й додав. — Не сперечатимемося: чи є вони чи немає. Мені більше подобаються слова Наполеона: «Програти битву ще не означає програти війну». Це була мною програна битва, а коли ми втечемо звідси — буде наша перемога у війні з цими фанатиками. Пам'ятай: смерть — це завжди поразка, а життя — це шанс на перемогу.

Вирушаючи до будинку Федора, я мав геть не героїчний настрій. Мені згадалося, як, підкорений пануючими там настроями, я вже не тямив, що роблю, упокорившись перед чужою волею, що крутила цими людьми та мною, як маріонетками.

«Потрібно витримати! — налаштовував я себе. — Тільки цей раз — і край! Завтра — тікаємо», — але в глибині душі зріла жахлива думка, що я тут надовго, якщо не назавжди. Адже як я зможу з Ревекою пройти повз охорону?

В хаті Федора зібралося трохи більше десятка людей, на перший погляд — безстатевих, в одноманітних білих балахонах. Як і минулого разу, поряд зі мною стояв Євлампій, підказував, як слід діяти. Попри внутрішній опір, від усіх цих танців, вигуків та безглуздих кружлянь на місці моя свідомість незабаром затьмарилася. Я каламутно сприймав дійсність, беручи участь в «корабельному радінні» — дивному бігу один за одним навколо Федора, що голосно читав щось подібне до молитви, раз у раз з усіма кричав: «Ой, Дух, ой Бог!»

Усе це викликало в мені відчуття сп'яніння: але не того, легкого, що дарує радість, легкість в спілкуванні, а важкого, що виганяє думки з голови, напускає на свідомість імлу, коли тіло втрачає розум.

Усе подальше нагадувало синематограф: на стінах метушаться тіні, величезні порівняно людськими постатями, важка задуха від розпалених, пітних людських тіл, і вже нічого не існувало статичного — рухалося й кружляло все: стіни, підлога, стеля; язики полум’я свічок утворювали блискучу вогняну змію. А в колі Христос-Федір був уже не один, перед ним навколішки стояла тендітна фігурка з довгим розпущеним волоссям, вона перелякано дивиться на нього, а мені здавалося — її погляд переслідує мене.