Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Я навіть подумки бачив, як це може статися. Втомлені від таємних нічних земляних робіт шукачі скарбів повертаються додому, незабаром відчувають легке погіршення здоров'я, потім раптова лихоманка з високим жаром, легені рве гавкаючий кашель... Їх дружини й діти стануть провідниками «чорного диявола», знову починаючого жнива смерті і прагнучого вибратися за межі міста, завоювати нові простори й уразити нові жертви. На щастя, поки це була тільки гра моєї уяви.

З початком зими ситуація в місті стала ще тривожніша — чулися далекі гарматні гуркоти, що з кожним днем наближалися. Незабаром і в самому місті зазвучали постріли — більшовицьке підпілля підняло повстання у розрахунку на допомогу військ, що наближалися до міста під командуванням колишнього підполковника Му-равйова та Юрія Коцюбинського, сина відомого письменника. В цей час місто було «пирогом»: десь отримали перемогу повстанці, але в більшій частині міста війська Ради утримали свої позиції.

Тепер в хід пішли не слова, гасла й політичні дуелі, а кулі, гранати, снаряди — пощади переможеним не було. Повертаючись додому, я став свідком розстрілів повстанцями полонених «січових стрільців» на Бібіковському бульварі, але й війська Ради не церемонилися з полонениками, влаштувавши масові розстріли захоплених учасників озброєного виступу в Арсеналі. Повстання було придушене, але коли за декілька днів, після дводенного артилерійського бомбардування ввійшли війська Мурав-йова — місто здригнувся.

Розстрілювали «січових» і колишніх офіцерів царської армії, міську буржуазію взяли в заручники й обклали контрибуцією, погрожуючи розстріляти в разі її невиплати. Дізнавшись про розстріл в Царському саду двох тисяч офіцерів, що займали нейтральну позицію, тільки через те, що вони не розлучилися з офіцерськими мундирами, я перехрестився, що вчасно прийняв статус цивільної особи.

На зміну більшовикам прийшли германські війська, встановили окупаційний режим, незабаром розігнали уряд Голубовича й поставили на чолі країни гетьмана Скоропадського, котрий також не мав реальної влади. Коли стало відомо, що в результаті революції, що сталася в Німеччині, германські війська повернуться назад, Скоропадський відійшов від формування військових частин за національною ознакою та видав указ про мобілізацію всіх офіцерів під страхом розстрілу. Покаранню підлягали й особи, що їх укривали.

Щоб не підвести своїх привітних хазяїв, я вирішив поміняти місце проживання, переселитися на околицю міста, де мене ніхто не знав, і на роботу в лікарню поки не ходити. Ось тоді Маргаліт Соломонівна звернулася до мене з проханням супроводжувати Ревеку до її рідних в Чорнобиль і там перечекати, оскільки було ясно, що влада гетьмана довго не протримається — до міста підходили війська Петлюри.

Пропозиція відправитися до невідомого невеликого містечка, де всі жителі на видноті, коли простіше ховатися у великому місті, мені не сподобалася. Але, коли мене стала просити Ревека, я здався.

Дівчина-підліток, якою я її вперше побачив, оселившись в квартирі Прохоренка, вже тоді своєю зовнішністю привернула мою увагу, а за час, що минув з того дня, розквітла й перетворилася на справжню красуню. У неї були довге, майже до пояса, густе хвилясте чорне волосся, що дуже гармоніювало з великими темними очима й надзвичайної довжини віями, що виділялися на білосніжній шкірі обличчя, з яскравими, соковитими губами-вишнями.

Це була не блідість від нездоров'я чи виснаження, як у деяких панночок, що морили себе голодом, наслідуючи тогочасну моду, а природна білизна шкіри, яка так рідко трапляється у брюнеток.

Її обличчя, статура були напрочуд гармонійні й пропорційні, як у античних статуй, але зовнішнім виглядом вона мені нагадувала іспанок з кольорових гравюр. А якщо до цього додати надзвичайну граційність рухів, вироблену заняттями танцями, то вже можна уявити, як її поява на вулиці привертала жадібну увагу чоловіків. Ось ця остання обставина й була приводом для відправлення її додому, до батьків. Час був неспокійний, і Маргаліт Соломонівна боялася, щоб з дівчиною не сталося нічого поганого.

Упродовж останніх двох місяців Ревека була полонянкою в просторій квартирі своєї тітки. Квартиру їй не дозволялося покидати навіть для занять танцями.

Занепокоєння тітки було зрозумілим: кожен новий день приносив вісті, що тривожили її душу: зґвалтування, звірячі вбивства, пограбування стали нормою життя й, хоча вони більшою мірою відбувалися на околицях міста, а не в центрі, де були постійні військові патрулі, яскрава зовнішність дівчини аж надто привертала увагу. А в світі, де правда ґрунтується на силі, мирному обивателеві залишалося сподіватися тільки на одне — не висовуватися.