Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Тривожні думи не сприяли апетиту, і я вирішив дочекатися Лізоньку. Всівся в крісло біля каміна у вітальні, закурив сигару, з числа раніше презентованих тестем, таких, що зберігалися у великій дерев'яній коробці на секретері. Перед кожним затяганням я мочив кінчик сигари у великій чарці, повну по самі вінця французького коньяку, потім, спостерігав, як густий сизий дим ліниво піднімається вгору. Почуття розслаблення й блаженства охопило мене — я вдома!

Завтра не потрібно буде нікуди з ранку бігти, можна буде повалятися в ліжку, обіймаючи гаряче, пристрасне тіло Лізоньки, притулившись вухом до її невеликих грудей, слухати биття її серця, немов нескінченне кукання зозулі. Я не помітив, як заснув, лише на мить, злегка пробудився від легкого торкання її губ.

Смертельна втома вигнала мою свідомість геть, і, хтось чужий відвів моє тіло, що слухняно роздяглося, наділо піжаму, прошмигнуло під товсту овечу ковдру, заховану у білосніжній підковдрі, на приємно хрумкітливі свіжона-крохмалені простирадла.

Наступного ранку я прокинувся, тільки розвиднілося за вікном, і зрозумів, що більше спати не буду. Лізи поряд зі мною не виявилось, видно вона вирішила не тривожити мій сон і дати можливість одному відпочити. Я встав, і як був, в піжамі, вийшов в коридор, пройшов повз двері кімнати, яка так і не стала дитячою. Я не став стукати, злегка трохи прочинив без скрипу двері, зробивши шпарку для очей — Лі-зонька міцно спала, і уві сні її обличчя здавалося зовсім юним, як при першій зустрічі.

Довге, звільнене від всіляких шпильок, волосся розкидалося по подушці, оточивши її бліде личко чарівним німбом. Відкривши двері трохи ширше, я проник всередину, нечутно підійшов до ліжка й підняв ковдру — вона лежала в довгій шовковій сорочці, з широким гіпюровим декольте на грудях.

Відкинувши ковдру геть, я приліг поряд із нею, затамувавши подих, знайшов у вирізі сорочки її груди і припав до них губами. Вона застогнала від задоволення, а я вже цілував її в шию, плече, не даючи повернутися свідомості, звільняючи її з чертогів Гіпносу і вводячи до царства Еросу. По її тілу пробігло помітне тремтіння, очі широко розплющилися, нічого не бачачи, відчуваючи лише наростаюче бажання. Я не поспішав, грав її тілом, уміло пестячи, доводячи її до нестями від напливу бажання, і лише тоді увійшов.

Ми вийшли з її спальні до другого сніданку, та й то, лише за наполяганням Лізоньки.

— Їй-бо, незручно, — сказала вона, коли ми вже відпочивали, тісно пригорнувшись один до одного, — Вже пізно — час вставати.

— Перед ким незручно?! — розсміявся я. -Хіба ти когось уранці чекаєш з візитом?

— Перед Дашею незручно... — зам'ялася Лі-зонька. — Ми немов діти — дорвалися один до одного.

— Перед ким незручно?! — вразився я і голосно розреготався. — Перед, Дашею?! Перед прислугою? Притому, що я твій чоловік, і ми давно не бачилися?!

— Покоївка — теж людина, — сухо вимовила Лізонька, і, вставши з ліжка, відразу накинула довгий шовковий халат зеленого кольору. — Мені потрібно йти до редакції. Кожен день насичений подіями, і я повинна нічого не пропустити важливого.

За сніданком Лізонька знову перетворилася на колишню, ту, що флегматично й холодно сприйняла мою звістку, що я вирушаю до діючої армії. Немов і не було року розлуки, немов і не було всього годину тому нестримного свята кохання. Даша, подаючи на стіл, ходила більше заморожена, ніж зазвичай. Я запропонував Лі-зоньці ввечері кудись сходити на її розсуд: до театру або до ресторану. Друге мене спокушало більше.

— Не знаю — роботи дуже багато. Кожен вечір повертаюся пізно.

— А мій приїзд — не привід, щоб узяти декілька днів вихідних?

— У нас кожен працівник редакції на своєму місці і підмінити неможливо. Ти ж розумієш, що ми працюємо не через гроші — їх я не потребую. Завдяки імені й посаді батька я можу отримати інформацію на дуже високому урядовому рівні.

— Ти не помічаєш парадоксу: ти топчеш те поле, з якого годуєшся? — не витримав я.

Ліза піднялася, холодно кивнула мені.

— Мені вже пора. Диспут відкладемо на інший час.

— Добре, Лізонько, але одне запитання, — я подивився на покоївку і скомандував їй. -Дашо, залишіть нас.

Вона, зробивши кніксен, вийшла з їдальні і закрила за собою двері.

— Слухаю тебе, Родіоне.

— Скажи чесно, з тієї групи есерів, якою керував товариш Сергій, хоч хто-небудь уцілів? Ти нікого не зустрічала? — Ліза здригнулася, і очі її здивовано розширилися.

— Мені наснився сон, в якому я бачив того, з ким я тебе зустрів біля мебльованих кімнат і приревнував. Навіть пам'ятаю його партійну кличку — «Хімік».