Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Час не пожалів мадам Гіппіус, відбившись зморшками на шиї та руках, хоча вона й зберегла струнку фігуру. Її густо напудрене, немов чужа маска, обличчя було малорухомим і нецікавим. Я пошкодував, що прийшов сюди й позбувся ілюзії недосяжності бажаного. Вона здавалася мені в минулому Богинею Олімпу, яка вище за все людське, а час виявився сильніший за неї. Мені хотілося вигукнути: «А король же — голий!», але вирішив обійтися без скандалу та мовчки піти. Я пробирався до виходу, відчуваючи на собі здивовані погляди присутніх.

Вже біля самих дверей я почув, що вона закінчила виступ, і обернувся. Вона удостоїла мене, немов дивовижну тварину, уважного погляду крізь лорнетку і, нахилившись до миршавого чоловіка з борідкою, що сидів поряд, щось вимовила, викликавши у того посмішку. Я вийшов геть.

Найкрихкіша, кришталева мрія моєї юності перетворилася на прах. Головної мети, що була моєю дороговказною зіркою, що привела мене в це місто, було досягнуто. І що ж? РОЗЧАРУВАННЯ...

У Петрограді мене більше нічого не тримало і, не чекаючи закінчення відпустки, я повернувся назад до місця своєї служби, продовжуючи працювати в інфекційному ізоляторі Олександрівської лікарні та знімати кімнату в сімейства Прохоренко. Особиста трагедія наклала на мене відбиток, і я замкнувся в собі, наскільки це можна. Вільними вечорами я ігнорував люб'язні запрошення на чай з боку Іполита Федоровича та Маргаліт Соломонівни, відмовлявся від участі в офіцерських гулянках, відвідуваннях казино.

Щоб убити час і не з'їхати з глузду від самотності, я повернувся до написання роману, намітив низку персонажів, позначив любовну лінію, заздалегідь прирікаючи її на трагічний результат. Адже чому, якщо в житті усе трагічно, то в романі, у більшості випадків — щасливий кінець? Ось тільки я не вирішив, хто має померти: Він або Вона? Чи обидва? Мій нещасливий фінал повинен буде статися у той момент, коли майбутній читач вже налаштується на сприятливий результат для героїв, що здолали масу перешкод, щоб з'єднатися разом.

Замкнувшись у собі, живучи життям вигаданих героїв, котрі долають вигадані перешкоди, я не звертав уваги на реальне життя, яке вирувало, клекотіло, іноді вивергаючись, подібно до вулкану. Я не тріумфував з приводу повалення династії Романових, але й не засмучувався. Поранені, що знаходилися на лікуванні, зустріли цю звістку радісно й шумно, як явну ознаку наближення миру, який ніяк не хотів наставати.

Тимчасовий уряд з новими закликами -«війна до переможного кінця», спробував відновити військові дії, організувавши черговий провальний наступ Керенського, але армії були вже деморалізовані й не хотіли воювати. Я досить байдуже зустрів звістку про те, що знаходжуся не на околиці імперії, а в суверенній державі з усіма атрибутами влади, що знаходяться у Центральної Ради, котра почала формувати армію за національною ознакою.

Визнав це дуже слушним моментом для власної демобілізації, і вже до лікарні ходив у цивільному одязі, оформившись в її штат.

Покидати Київ у мене не було бажання: тут відбувалися події, які я описував у своєму романі. Мені було цікаво блукати по вузьких вуличках Подолу, подумки ступаючи услід за своїми героями, або піднявшись у Верхнє місто, милуватися монументальністю будівель, що пережили князівську міжусобицю, половецькі й татарські набіги, які, немов хвилі, розбилися об їхню скельну непохитність.

Хрещатик, що вразив мене в перші дні перебування красою і навіть помпезністю, з кожним днем ставав усе більш сірим та малолюдним. Я все більше занурювався у своїх думках в минуле цього міста й бачив замість центральної вулиці болотистий яр і невеликий струмок, що дав згодом їй свою назву. Олександрівська лікарня побудована на схилі Кловського яру.

Колись, трохи вище за лікарню, був встановлений величезний дубовий хрест, що зберігав пам'ять про події, коли місто було приречене на вимирання: тут ховали померлих від чуми. Тут же знаходився багатий шовковичний гай, у якому мені подобалося прогулюватися у вільний час, і не вірилося, що під землею, серед останків померлих, зачаїлася «чорна смерть», очікуючи своєї години, щоб заявити про себе.

Кому, як не мені, розуміти страшну небезпеку, що ховається тут, і як просто її знову викликати. Досить пустити слух, що тут захований скарб, що згадується в одній з місцевих легенд, на які так багате місто, і безліч шукачів пригод і скарбів випустять «чорного диявола» назовні.