Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Сон — завжди сон, і ніякого відношення до реальності не має.

— А Фрейд... — почав я, але Лізонька вже попрямувала до виходу. Біля самих дверей вона зупинилася.

— Та людина не входила до групи товариша Сергія. «Хімік» — живий і зараз знаходиться за кордоном.

— Його справжнє ім'я? — поцікавився я. -Сиволапцев Микола?

— Вам — ні для чого! — і вона сховалася за дверима.

Через три дні Лізонька не повернулася увечері додому. Я серед ночі поїхав на візнику до редакції і застав там щонайповніший розгром жандармами, декілька чоловік з редакції було заарештовано, але Лізоньки серед них не було. Ще через день я отримав від неї прощального листа.

Здрастуй, Родіоне.

Говорять, шлюби укладаються на небесах і порушити шлюб — означає піти проти своєї Долі, і... ти вже зрозумів, про що піде нижче мова. Я постараюся бути з тобою гранично відвертою: я тебе кохаю і йду від тебе. Ти здивований? Я теж. Досі я думала, що «любов одна, як смерть — одна», але у мене роздвоєння: я люблю тебе і не менше люблю ЙОГО. Це жахливо, але це — так! Коли ти приїхав і «накинувся» на мене вранці, то я отримала такий заряд твоєї енергії, що, здавалося, зараз злечу.

Я навіть засумнівалася: може, я кохаю тільки тебе, а з НИМ — лише швидкоплинне захоплення? Але коли я побачила ЙОГО, то відчула, як у мене усередині стиснулося в млосному очікуванні, не подумай — це не фізіологія. Мені хочеться слухати його до безкінечності, знаходитися поряд з ним. Ось тепер я знайшла потрібні слова, щоб тобі пояснити: ми прожили не один рік, і весь цей час ти не відчував в мені необхідності — як в їжі, воді, повітрі. А він... і я... це одне ціле: загальні думки, бажання, біль, радість, переживання і лише потім — ліжко.

Революційний вихор знесе все штучне й непомітне, він буде красивий у своїй нещадній невблаганності, і навіть якщо мені доведеться померти, я хочу, щоб це було КРАСИВО. Тому я вибираю ЙОГО та йду. Знаю, мої батьки будуть вражені: вінчана дружина і тут таке... Шлюби укладають на Небесах, але ми живемо й розриваємо їх на Землі.

Прощавай, Родіоне.

З любов’ю до тебе — Єлизавета.

Я зім'яв листа і кинув до палаючого каміну. За годину візник підвіз мене до триповерхової сірої будівлі, де проводило свої засідання релігійно-духовне товариство, на котрих часто бувала Зінаїда Гіппіус. Відколи вона повернулася з-за кордону, у мене багаторазово була можливість бути їй представленим, але для чого?

Я так і не написав роман про Жах, та й романтична, платонічна закоханість в її образ відступила, коли я вступив в нове життя, що подарувало мені достаток, спокій, забравши натомість мою юнацьку захопленість і бажання осідлати літературного Пегаса. Життя подібне до скнари: даруючи одне, воно обов'язково забирає натомість інше. Може, це дивно, але я іноді згадував із незвичайним хвилюванням в душі свою жалюгідну мансарду, де був бідний, не завжди ситий, усіма забутий, але був вільний у своїх думках і вчинках.

Можливо, це лише ностальгія за молодістю, що пішла, і за казкою? І зараз я сюди приїхав, щоб відчути той незвичайний стан минулого, яке мене опановувало тільки від погляду на її фотографію? Те, що колись, як мені здавалося, вимагало жахливих героїчних зусиль і часу, для мене нинішнього представлялося прозаїчно простим.

— Давній прихильник вашого літературного дарування й не лише його.

Вона прихильно подивиться на мене в свій знаменитий лорнет, протягне руку для поцілунку та скаже. Тут мої фантазії обривалися, оскільки Зінаїда Гіппіус була відома своєю не-передбачуваністю та гострим язичком. Можливо, усе станеться з точністю до навпаки.

Коли я увійшов до зали, точніше, до великої кімнати, то саме потрапив на виступ Зіна-їди Гіппіус, і мені насилу вдалося знайти місце майже навпроти неї:

— Природна й необхідна потреба людської душі завжди — молитва. Бог створив нас з цією потребою. Кожна людина, усвідомлює вона це або ні, прагне до молитви. Поезія взагалі, віршування, зокрема, словесна музика — це лише одна з форм, яку приймає в нашій Душі молитва. Поезія, як визначив її Баратинський, — «є повне відчуття цієї хвилини».

Я дивився на кумира моєї молодості, що говорила гаряче, цікаво, ледь Грасируючи; її слова зачіпали тут усіх присутніх, за винятком мене. Я відчув, як мене опановує розчарування, немов я опинився на місці героя Тургенєвського оповідання, що здолав небезпечні випробування, знаючи, що його на ранок стратять, лише для того, щоб провести ніч із незвичайною красунею, яка насправді виявилася дряхлою бабцею.