Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Навіщо шукати сволоту?! — здивувався Олег — Перш ніж звинувачувати, спробуй розібратися, вислухати мене.

— Слухати твою брехню?! Ну, ти й нахаба! Неначе я не чую музики і не здогадуюся, що ви воркуєте в кафе, поки я, як дурна, самотньо тиняюся парком!

— Наша перестрілка ні до чого хорошого не призведе!

— Ти ще чекаєш від мене на хороше?! — задзвенів від обурення голос Наталки.

— Ми в «акваріумі», в Трубі. Приходь сюди, і ти зрозумієш, що була неправа.

— Ти мене зовсім за дурну маєш?! — і почулися гудки. Олег зітхнув, і тут його думки повернулися до Вероніки, що довго не поверталася. Підхопивши залишений нею пакет, він поспішив до дверей туалету і незабаром переконався, що вона зникла. Повернувшись за столик, він з пакету дістав картину, написану олією. Це була абстракція, змішення різних кольорів, без конкретного сюжету, хоча в цілому створювала приємне враження.

— Симфонія кольору, — пробурмотів Олег і перевернув зворотною стороною картину.

— Вероніка Залевська, — прочитав він ім’я автора й назву — Місячне тяжіння.

— Де тут місяць, і де його тяжіння? — поцікавився він у себе, знову поглянувши на картину. Олег вирішив про всяк випадок ще посидіти з годинку в кафе: можливо, Вероніка одумається й повернеться? Хоч би за цією картиною.

Але замість неї за півгодини з'явилася збуджена Наталка і влаштувала «розбір» стосунків.

Місто, за короткий час багаторазово зґвалтоване, затихло, не чекаючи від близького майбутнього нічого хорошого. Скидання царизму, що викликало повсюдне тріумфування населення, ейфорію перших мітингів, проголошення всіляких свобод, надію на укладення миру з Німеччиною, закінчилося незадоволенням очікувань, і на зміну прийшов страх невизначеності завтрашнього дня.

Настала вакханалія вседозволеності сили, що затверджує свою правду багнетами й артилерією. Настав хаос, і колишній, звичний світ обрушився для мене задовго до цих подій. Для цього мені доведеться повернутися в минуле, віддалене від цих подій більш ніж на рік, — до моєї поїздки в Петроград.

Більше року я не бачив Лізоньку, обмінюючись з нею тільки листами, що ставали все рідшими, сухішими й лаконічнішими. З них між рядками я дізнався, що вона все більше втягнута в революційну діяльність в партії есерів. Про себе я теж повідомляв із стислістю телеграфних рядків. Але коли я сів до потягу, думи про Лізоньку вигнали усе інше з голови. Довгий шлях, протяжністю більш ніж тисяча верст, здався мені вічністю. Весь цей час я згадував ті світлі дні, коли мої з нею стосунки були безхмарні, наповнені любов'ю та бажанням одне одного.

Зате другої ночі мені наснився жахливий сон: радісно усміхнена Лізонька йшла під руку із студентом Сиволапцевим — «Хіміком», спрямовуючись в мебльовані кімнати. Пригадалося, як він з'являвся в моєму гарячковому чумному маренні у вигляді Біса бажань, що гендлює моїм життям та Лізонькою в обмін на душу. Дивовижним чином після тієї ночі я пішов на поправку з безнадійного стану.

При пробудженні мене опанували погані передчуття і підозри, ім'я котрим — ревнощі. Я здивовано запитував себе: чому мені досі не спадало на думку, що Ліза може завести собі коханця? Адже наші з нею стосунки перед від'їздом, сухе, в'яле листування — усе вказувало на те, що вона не горить мною, як раніше. Навіть, коли я валявся по госпіталях, вона не приїхала мене відвідати, як робили дружини багатьох поранених офіцерів.

«Але ж ти сам їй це заборонив»! — втрутився внутрішній голос.

«Якби вона кохала, серце все одно покликало б її в дорогу»! — заперечив я.

«Якщо ти любиш Лізоньку, то навіщо спокусив, і, врешті, цим згубив Христину»? — поцікавився внутрішній голос.

Пізно увечері, при під'їзді до будинку, де знаходилася наша квартира, моя уява малювала картину перелюбу, який я там застану, несподівано з’явившись.

— Як мені слід тоді вчинити? Застрелити його з армійського револьвера? Їх обох? — мені здалося жахливим знищити прекрасно-білосніжне, податливе тіло Лізоньки, яким я тепер хотів володіти так пристрасно, як уже давно не бажав. Мені відкрила покоївка Даша, як завжди, холодно-незворушна, анітрохи не здивувавшись моїй несподіваній появі:

— Єлизавета Львівна попередили: затримуються в редакції. Вони вас давно чекали-с: знали, що за поранення належить відпустка, от тільки були не упевнені, де її збираєтеся провести. Накажете до вечері накривати?