Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Нам пора! — вже знизу, з землі, крикнув Веніамін. — Зараз почнуть надходити поранені.

— Зараз! — я був неспроможний відірватися від видовища урочистості смерті й людського болю. Не знаю, що найшло на мене, змусивши прикипіти до окуляра бінокля. — Ви йдіть — я наздожену!

— Не діло, — але близький розрив шрапнельної хмари заглушив його слова, вибухова хвиля струсила мене з дерева, немов гниле яблуко, відправивши шкереберть на землю, і від удару я втратив свідомість. Опритомнів від болю, що розривав усе тіло, але найгірше було з правою рукою , що горіла вогнем.

— Рука, — простогнав я й побачив: Веніамін схилилося із заклопотаним видом наді мною. -Вона зламана?

— Ні, схоже вас дістала шрапнель. Як же це ви так необережно! Не послухалися мене, і тепер... — він з прикрістю змахнув рукою, допоміг мені встати. Дорога назад у декілька разів збільшилася за часом і відстанню, я йшов, спираючись на Веніаміна, хитаючись від запаморочення, кривлячись від болю в руці, хоча не було жодного місця в моєму тілі, яке не повідомляло про себе болем.

— Хлопчаки! — з люттю крикнув капітан Павло Лаврентійович, виконувач обов'язків начальника госпіталю, помітивши нас біля операційного намету, але далі я вже нічого не чув, оскільки втратив свідомість. Коли прийшов до тями, то дізнався, що з моєї руки витягнули дві шрапнельні кульки, і одну — з плеча, і, окрім поранення, у мене важкий струс мозку.

Поневіряння по госпіталях і лікування затяглися на декілька місяців, оскільки я прихитрився незабаром підхопити пневмонію, і в Київ я повернувся лише в листопаді, але це було вже зовсім інше місто. Дощовита осінь, невдачі на фронті, нескінченні робітничі заворушення змінили його вигляд: воно стало брудним, незатишним, немов розгубленим від неочікуваних невдач. Трамваї ходили рідше, постійно переповнені, оскільки виникли проблеми з ремонтом вагонів.

Невдоволення існуючим станом справ на фронті та в тилу відчувалося скрізь, і це було єдиним, що зближувало різні верстви населення. Лазарети, лікарні були забиті пораненими після невдалого наступу. Через переповненість госпіталів хворі не могли отримувати належного лікування. Постачання продовольством погіршувалося день у день, що вело до відкритого наростаючого невдоволення.

У лікарні мене чекала жахлива новина: Христина невдовзі після мого від'їзду добровільно викликалася відправитися до діючої армії, на фронт, і в ході контрнаступу германських військ пропала без вісті. До мого сорому, ця звістка мене зовсім не торкнула, немов і не було багатомісячних залицянь і тієї ночі.

Мабуть, байдуже ставлення до долі Хрис-тини явно проступило на моєму обличчі, так що доктор Зельдін, добродушний товстун у незмінному позолоченому пенсне, що повідомив мені цю звістку, додав:

— Ймовірно, вона шукала на фронті вас, а знайшла... — він не закінчив, дістав з кишені халата велику картату хустку й голосно висякався, намагаючись приховати сльозинки в кутиках очей.

— Вона шукала свою Долю, — холодно закінчив я замість нього. Товстун здивовано на мене поглянув і почав протирати пенсне.

— Мені здавалося, що ви були до неї небайдужі. Мені так здалося.

— Хреститися потрібно, коли здається, а то замість ікони в кутку можна побачити біса, — обірвав я розмову й пішов, залишивши його розгубленим.

Подав рапорт керівництву й незабаром отримав три тижні відпустки для поправки здоров'я після поранення.

Балакучий хазяїн квартири, Іполит Федорович, дізнавшись, що я від'їжджаю у відпустку до Петрограду, за звичаєм почав мене про-свічати щодо останніх політичних новин, які сюди доходили зі швидкістю телеграфу.

— Сталася заміна Голови ради міністрів Штюрмера Треповим, що нічого не змінить: імперія смертельно хвора й звичайні ліки тут безсилі. Трепов схожий на носорога, який в люті біжить, опустивши роги, по прямій, не помічаючи, що так він лише розіб'є собі голову об дерева, що попадаються на шляху. А імператор слабкий, слід це визнати, перебуває під впливом імператриці й дрімучого старця Распутіна. Окрім цього, він сліпий: не помічає небезпеки, що насувається.

Чого тільки варта його відповідь Бьюкенену [18] Британський посол в Російскій імперії. , який порекомендував добитися відновлення довіри народу. Імператор звів це до жарту, перефразувавши: «Чи повинний я повернути довіру свого народу, або народ зобов'язаний відновити мою довіру до нього?» Одвічне питання Магомета й гори: хто до кого піде назустріч. Припускаю, все це може зрештою привести до революції.