Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Бачачи, як я відмахуюся від цих мерзотних тварюк обома руками, вістовий Степашин запропонував мені закурити його самосаду. Попри те, що цим шкідливим заняттям ніколи не грішив, тут беззастережно скористався запропонованою самокруткою, і стало трохи легше, хоча без звички голова закрутилася, а в роті з'явилася неприємного смаку слина.

Невеликий намет став моїм житлом, де я мешкав з хірургом Веніаміном Воробйовим -молодим чубатим блакитнооким юнаком, що всього декілька місяців як змінив студентську тужурку на військову форму й прибув до цієї частини незадовго до наступу. Коли він починав розповідати про пережите за дні боїв, його великі світлі очі, що надають обличчю трішки наївного вигляду, раптом темніли й перетворювалися на два осколки криги. Практичний досвід, який він придбав за два тижні наступу, був рівносильний десятиліттю.

Операції з ампутації, витяганню куль, осколків проводилися безперервно, практично доводилося працювати без сну, оскільки йшов безперервний конвеєр тяжкопоранених; їм бракувало місця в наметах, і вони лежали довкола. Повітря безперервно коливала какофонія звуків, що складалася із стогонів, криків про допомогу, хрипів вмираючих, але душа, звикнувши, черствішала до побаченого, залишивши місце лише одному бажанню — спати.

Не витримуючи напруги, хірурги намагалися робити невеликі перерви для сну, даючи відпочинок очам, що сльозилися від поганого світла, натруженим рукам, ногам, що підгиналися від утоми. Але санітари підносили й підносили нових поранених і покалічених, перерви включали всього декілька хвилин забуття в незручній позі, і знову — робота. Веніамін згадав, як, прокинувшись після однієї такої невеликої перерви, він виявив, що навіть не зняв скривавлені рукавички, у прямому розумінні -по лікоть у крові.

Але найстрашніше сталося, коли в намет, де проводив операції начальник госпіталю штабс-капітан Летушин, залетів очманілий германський снаряд, і всі, хто знаходився там, загинули — залишилися лише фрагменти їхніх тел. Тепер на весь госпіталь було всього три хірурги та півтора десятки сестер милосердя.

Останні три дні було затишшя, і за цей час госпіталь спорожнів — усіх поранених було відправлено до тилових госпіталів, але якщо прибуло поповнення, то найближчим часом слід чекати нового наступу, хоча німці здорово обкопалися й також отримали підкріплення.

Розповідь Веніаміна мені конче не сподобалася, і я чесно зізнався, що в хірургії нічого не тямлю, і, навіть покрививши душею, пояснив: не пам'ятаю, як звуться деякі хірургічні інструменти, так що не зможу бути навіть асистентом при операціях. Насправді практика, яку я надбав в протичумній лабораторії, асистуючи при розтинах трупів тварин, мене багато чого навчила, але я був уже не тим романтиком, як десять років тому, і не збирався тут довго затримуватися.

А найпростіший спосіб посприяти цьому -показати свою нікчемність.

Веніамін виявився правий — уже наступного дня полк кинули в наступ. Було поставлено завдання форсувати річку Стохід і прорвати лінію супротивника, що обкопався там. Сама річка в цьому місці була неширока, від сили метрів двадцять-тридцять, але із заболоченими берегами з обох боків.

Після півгодинної артилерійської підготовки, що пропрасувала фугасами укріплення противника й заклала своїм гуркотом вуха, з наших окопів вискочили солдати і, з рушницями напереваги, щось голосно кричачи, побігли до заздалегідь зроблених за допомогою настилів з колод проходів, намагаючись здолати заболочену частину та вийти до річки. Були завчасно приготовані плоти, до яких умільці-теслярі пристосували колеса з возів. Споруди вийшли громіздкими, неповоротким, але так все-таки було краще, ніж тягнути важкі колоди в руках.

Користуючись тим, що наразі ми були вільні, я за Веніаміном вийшов з розташування госпіталю, підійшовши якомога ближче до наших спорожнілих окопів.

— В театрі я завжди любив галерку! — пустотливо крикнув Веніамін і, видершись на розложистий дуб, став спостерігати за ходом наступу в бінокль. Я підійнявся на сусіднє дерево, може, менш зручне, і також приклався до окулярів бінокля.

Тільки-но наші війська стали пробиратися по настилах до річки, як запрацювала артилерія германців, а я наївно припускав, що після артобстрілу там не залишилося нікого в живих. Повисли розриви-хмари, розсипаючи кругом смертоносну шрапнель, вражаючи солдатів десятками. До них поспішали санітари з біло-червоними пов'язками на рукавах. Услід за шрапнеллю посипалися фугаси, показуючи чудеса пристрілки, розтрощуючи настили, піднімаючи в повітря фонтани рідкого бруду, стволів дерев і частин людських тіл.