Сергей Пономаренко - Тенета бажань

На мій погляд, подібне ім'я, пов'язане зі смертю, не могло принести в майбутньому нічого хорошого її власниці, але моєю думкою з цього приводу ніхто не поцікавився. Припускаю, мрії Маргаліт Соломонівни поширювалися значно далі, але вона їх наразі не озвучувала. Така гаряча увага до долі дівчини була викликана частково й тим, що їхній єдиний син, бойовий офіцер, загинув на японській війні. Подробиць я не знав, а від розпитувань утримувався, розуміючи, як боляче їм про це говорити.

Якщо в них з'явиться бажання, то вони самі розкажуть. Вечорами ми грали вчотирьох у лото, обговорювали новини, зведення з фронту, пили чай із сухим варенням, котре мені було в новинку.

Листи від Лізоньки приходили все сухіші й коротші, але я сам теж не міг похвалитися великими успіхами в епістолярному жанрі. Крім того, у мене намітився роман з сестрою милосердя Христиною з сусіднього відділення лікарні. Чимось вона мені нагадувала Лізоньку, але не теперішню, а ту, з якою я зустрівся десять років тому. Вона була з місцевої купецької сім'ї, але мешкала окремо від батьків. З останнього курсу жіночого університету святої Ольги вона пішла працювати до лікарні.

Христина розповіла, що спочатку працювала в лікарні на Парковій алеї, де бачилася й спілкувалася з сестрою імператора Миколи II — великою княгинею Ольгою Олександрівною, що старанно доглядає за пораненими, працюючи там звичайною сестрою милосердя, й намагається нічим не виділятися з навколишнього персоналу. А мати царя, Марія Федорівна, патронувала госпіталь Червоного Хреста, розгорнутий в Художньому інституті, регулярно там з'являючись.

Христина по секрету мені розповіла, що у великої княгині Ольги розвивається роман з простим полковником Куликовським [14] 4 листопада 1916 року Ольга Романова та Микола Куликовський повінчалися за православним обрядом в київській Миколаївській церкві. , що йде на поправку.

«Від того, що вона велика княгиня, вона не перестала бути жінкою, а серцю не накажеш» — підсумував я й активізував залицяння до Христини. Не можна сказати, що я був у неї закоханий, радше, намагався урізноманітнити дозвілля, оскільки вечірнє лото мені приїлося, і по ночах стала снитися гола Клавка-Швачка, про долю якої я багато років нічого не знав.

Дивно, але Лізонька не приходила до мене уві сні, немов і не було стількох років, прожитих спільно. Знаходячись тут, я відчув полегшення через відсутність спілкування з її батьками, у присутності котрих зазвичай був скутим, напруженим, немов обтяженим якоюсь провиною, яку неможливо спокутувати. Стосунки з Лізонькою перед моїм від'їздом не відрізнялися щирістю й відвертістю.

Вона все більше віддалялася від мене, зайнята роботою в легальному есерівському двотижневику «Нова думка», але, підозрюю, навела зв'язки зі вцілілими представниками колишньої організації есерів-максималістів, що пішли до глибокого підпілля; багато хто з них перейшов до організації соціал-демократів.

Наші рідкісні спільні вечори починалися в атмосфері напруженості, і, кінець кінцем, переростали в політичні диспути, в котрих я дотримувався помірно-ліберальних поглядів, а вона горіла бажанням повністю перекроїти існуючий світ, не помічаючи, що подібна до людини на дереві, що рубає під собою гілку. Закінчувалися вечори тим, що ми, розпалені, але упевнені в своїй правоті, розходилися по своїх спальнях.

Вимушена статева стриманість призвела до того, що я час від часу відвідував будинки розпусти на околиці міста. В Петрограді продажна любов мене повністю задовольняла, оскільки несла тамування лише фізіологічної потреби. Але тут, у південній столиці, мені хотілося чогось більшого, ніж задоволення фізіологічних потреб за гроші. Якось я натрапив на книжечку такого собі Щепотьєва, невідомого автора з Петербурга, видану в 1908 році, під манливою назвою «Жіноча душа».

Прочитавши її, я був украй обурений, хоча в глибині душі погоджувався, що багато чого з описуваного наявне в житті. Мені хотілося кохання, або нехай навіть його подоби, коли завмирає серце в очікуванні майбутньої зустрічі, а в кожному жіночому образі бачиш ЇЇ, тремтиш лише від дотику до неї, коли час летить, як мить, а зимові ночі стають надзвичайно короткими, а ти ненаситно марнотратний.

З усіх осіб жіночої статі, з якими я був знайомий, найліпше на цю роль підходила Христина. Вона не була писаною красунею, але мала прекрасний колір шкіри, живий, нехитрий вираз обличчя, на якому можна було прочитати всі емоції, що відбувалися в неї всередині, і вже цим притягувала до себе погляд. Її світлі сяйливі очі випромінювали доброту й відданість.