Сергей Пономаренко - Тенета бажань

І всі, хто намагався на цьому поприщі досягти успіху, погано закінчили: Пушкін, Лермонтов, відлучений від церкви граф Лев Толстой. Я хотів було заперечити та навести контраргументи, забезпечені безліччю протилежних прикладів, але розсудливо промовчав: тесть не любив, коли йому суперечили. Лев Прокопович завів розмову про те, як непогано б мене наблизити до імператорського двору, при цьому важко зітхнув — я зрозумів, наскільки заважає моє нешляхетне походження.

Але тут же оптимістично додав, що вірить у моє майбутнє та вже почав робити деякі кроки, які не швидко, але дадуть свій результат. Після цієї розмови я знову заховав рукопис у далекий ящик секретера.

Але не все було безхмарно в нашому житті з Лізонькою — у нас не було дітей. Лізонька місяцями пропадала на водах у Баден-Бадені, ходила по лікарях, бабках, не знаючи, що в цьому винен я. Точніше, та хвороба, якою заразила мене Клавка-Швачка в період моєї повної залежності від неї, і, хоч я повністю вилікувався, але наслідки все ж були фатальними.

Витративши безрезультатно декілька років на лікування, Лізонька за порадою мами, Яніни Францевни, умовила мене здати аналізи їхньому домашньому лікареві, і тоді розкрилося — в її безплідді винна моя сперма. Готовий до цього, я негайно розповів Лізоньці жалісну історію про перенесену травму в далекому дитинстві. Домашній лікар Микола Миколайович не спростував при ній мою версію, але тет-а-тет заявив мені, що більш ймовірна зовсім інша причина мого безпліддя — прозаїчніша та ганебніша.

У цей час вибухнула війна з Німеччиною, на хвилі ура-націоналізму імператор Микола замінив німецькомовну назву Петербург на російську — Петроград. Зінаїда Гіппіус відгукнулася на це нововведення різким віршем «Петроград», закінчивши, як виявилося надалі, пророчими словами:

За рік мене призвали на армійську службу, але завдяки тестеві я залишився в столиці, замість міністерства потрапив на курси військових фельдшерів, навчаючись лікувати замість коней людей. По закінченню навчання я опинився у військово-санітарному загоні Петроградського залізничного вузла, який займався й епідеміологічними завданнями на Північному фронті.

На третьому році війни дух свободи знову став витати над неосяжними просторами російської імперії. Лізонька згадала есерівське минуле, навела нові зв'язки, на перших порах це приховуючи, але таки відкрилася мені та навіть докладала зусиль, щоб долучити до організації й мене. Я ж, пам'ятаючи ті жахливі події, які дивом обминули нас, намагався її відмовити від революційної діяльності.

А знайомство з історичними матеріалами про Французьку революцію увергнули мене в шок, ствердивши в думці: будь-яка революція, якими би гаслами вона не прикривалася — це море крові, яке врешті приведе до абсолютної диктатури.

Мої аргументи не зачіпали її розуму, вона горіла бажанням бачити на місці царського самодержавства республіку, вважаючи, що це допоможе пригніченим верствам населення і приведе до «загального благоденства». Я ж висловлював думку, що це — утопія, всім однаково добре ніколи не буде, та, на жаль, завжди комусь має бути погано. Подумки додаючи: «Що таке погано, я вже пізнав, і не горю бажанням дізнатися знову».

Наші суперечки закінчилися моїм від'їздом на Південний фронт у складі групи лікарів-епідеміологів. Так я опинився в Києві, в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні. Місто справило на мене позитивне враження: широкі, світлі вулиці, щедро освітлені ліхтарями у вечірній час, електричні трамваї, притому, що в Петрограді тоді ходило багато конок, і диво з див — фунікулер.

Найдивовижніше — Київ потопав в зелені, тут багато парків, сквериків, дерев, що ростуть на вулицях, чимало з них — фруктові, і ватаги хлопчаків ласували їхніми дарами. Це було далеко не провінційне місто, судячи з великої кількості його жителів, далеко не бідне: яких тільки уборів не побачиш на вечірній прогулянці центральними вулицями — багато пітерських модниць зблідли б від заздрості. Війна, що бушувала всього в декількох сотнях верст, нагадувала про себе лише великою кількістю військових, що окупували його вулиці та розважальні заклади.

Вечорами тут було шумно й весело, і лише вдень, знаходячись на роботі, я стикався із жахливими знаками війни: безліччю поранених, покалічених. Оскільки стаціонарний і тимчасовий госпіталі, що були в Києві, не подужали великої кількості пацієнтів, то частина їх потрапляла на ліжка нашої лікарні. В інфекційному відділенні теж вистачало роботи: тиф, холера, гепатит надавали нам безліч виснажених, жовтих, зневоднених тіл, непритомних, з високою температурою.