Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Цієї ночі на небі володарював повний місяць, заливши землю срібним світлом, безцеремонно проникнувши в кімнату, освітлюючи любовні ігри чоловіка й жінки, поки ті не знесилились одночасно з криком, що вирвався з їх вуст. Жінка, кричала довго і протяжно, чоловік

— коротко і хрипко. Жінка з думкою — «завтра потрібно рано встати, не проспати» — відразу заснула на правому боці, обернувшись гарячою спиною до чоловіка, до якого сон не поспішав.

Він відчував деяку нервозність, відчуття прийдешньої невідворотної біди, яка терпляче вичікує своєї години, щоб заявити про себе. Світло місяця заважало не лише заснути, але й розбивало зосередженість в думках.

Нахабство місячного світла змусило його піднятися й спробувати з ним упоратися за допомогою ситцевих штор кольору сонця, але той не здавався, вишукуючи лазівки, легко через них проникаючи, сміявся над зусиллями чоловіка.

«Не можеш спати — займися справою, але так, щоб нікому не заважати», — вирішив Олег «Нікому» стосувалося Наташі; вона спала міцним сном, перекинулася на живіт, широко розкинувши по сторонах руки й ноги, зрадівши простору, що утворився.

«Легко сказати — займися справою, але якою»? — Олег перейшов на кухню й щільно прикрив двері до кімнати. — «Може, яку-небудь книгу почитати»? Його погляд наштовхнувся на кольоровий пакет, покладений через відсутність місця на обідній стіл. У нім знаходився щоденник Родіона Іконникова, що так налякав Свєту.

— Що ж в тобі є такого, що викликає страх? Дивовижний винахід людини — слово, байдуже — сказане вголос або написане. Воно може викликати почуття гніву, захвату, радості, веселощів, печалі, сміху, жалості, бажання, страху, любові. Передати відчуття холоду, спеки, голоду, болю, ейфорії, сорому.

Потерта шкіряна палітурка зошита, пожовклі сторінки, дрібний, убористий, але напрочуд чіткий почерк. Це був не щоденник: той, хто писав його, не відзначав події датами — вони були для нього явно не важливі і нічого не означали.

Недописаний роман про чуму знову нагадав мені про себе й про колишні задуми, що так і залишилися нереалізованими. Було дивно опинитися в тому місті, де до того блукав лише в уяві. Місто XX віку мало схоже на свого попередника з XVIII століття, як і людина в різні періоди свого життя міняється зовні, але залишається духовний стрижень — його «Я».

Волею долі закинутий до цього древнього міста, я з великим задоволенням тинявся мощеними вуличками прадавньої православної святині — Печерського монастиря, завмирав від почуттів, що переповнювали мене біля нетлінних мощів святих, похованих у печерах, вражався волі й бажанню самітників, що добровільно замуровували себе, позбувшись до кінця свого життя сонячного світла, мучили й виснажували тіло неймовірною аскезою, приймаючи за день лише маленьку проскуру та трохи води.

І крамольні думки полізли до моєї голови: адже пітьма — обитель сатани, його царство; хіба можна, перебуваючи у пітьмі, просити світла, доброти Господа? Інша річ — домівки Господа: храми, церкви; прекрасні зовні, спрямували вони до неба гострі шпилі позолочених веж, блищать золотом і коштовностями вівтарів, окладами святих ікон, приводять у трепет церковним співом, урочистими ритуалами, літургіями.

І знову думки повертали до минулого, відомого з літописів: під час чуми вимирали цілі монастирі, смерть косила слуг Господа нарівні з грішниками, не роблячи ані найменшої знижки; що це було — спокуса вірою або слабкість Бога й сила сатани? Я боявся цих роздумів, що ведуть до атеїзму або ще кудись далі...

Жага реалізації бажань рухає людиною незалежно від того, чого вони торкаються: грошей, жінок, кар'єри, духовних промислів, але наситити її досхочу — неможливо. Коли неймовірним, дивовижним чином десять років тому Доля зробилася прихильною до мене, змінила життя на краще, я вирішив, що зійшов на вершину щастя. Лізонька стала моєю дружиною, її батьки, згнітивши серце, впустили мене до своєї сім'ї, зробили чиновником в міністерстві й доклали зусиль до подальшого мого просування.

Раптовий добробут дозволяв багато такого, про що раніше я навіть не насмілювався мріяти. Від усього цього, що обрушилося на мене потоком щастя й матеріальних благ, я закинув роман і мрії стати модним письменником. Але після кількох років ситого життя я знову відчув творчий «голод» і розшукав закинутий рукопис.

Того дня ми обідали у Лізиних батьків, і її татусь, вельмишановний Лев Прокопович, коли ми усамітнилися в сигарній кімнаті, аби насолодитися його черговим придбанням, привезеним прямо з Ямайки, а заразом порозкошувати з чаркою рому, прибулого звідти ж, досить різкими словами почав висловлюватися щодо газетних писак, борзописців і літераторів. На його думку, писати для розваги публіки — заняття непристойне для шанованої в суспільстві людини.