Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Ні, Олеже, я нікуди не поїду!

— Я нічого не чую — тому що вже їду! -Олег швидким кроком відправився до Наталки.

— Схоже, тут роботи ще на півгодини, — заявив він, поглянувши на роботу художника.

— Не більше десяти хвилин, — заперечив той.

— Мені потрібно відлучитися хвилин на тридцять-сорок, — повідомив Олег, проігнорувавши поправку художника.

— Ти мене кидаєш? — обурилася Наталка.

— Ні, тимчасово залишаю, поки Рембрандт закінчить роботу. Я дуже швидко: туди і назад.

— Це куди — туди?

— Вечеряти будемо утрьох — я запросив вдову Андрія.

— Чому не порадився зі мною?! — голос у Наталці став сухим, немов хмиз у лісі.

— Тому що у неї депресія, і вона божеволіє від самотності. Трохи більше тижня пройшло, як вона поховала Андрія! — від тону її голосу став заводитися Олег.

— У неї хіба немає подруг?

— Я не знаю, що у неї є, а чого немає. Я її запросив на вечерю. До речі, заплановані суші відміняються: є класне кафе в національному стилі на Андріївському узвозі.

— Це її ідея?

— Ні, моя!

— Може, я вам заважатиму?

— Ти мені заважатимеш, якщо відмовишся від вечері!

— Готово! — вимовив художник, і передав малюнок Наташі.

— Здорово! — оцінила роботу Наталка. -Дуже схоже. Чи не так, Олеже?

— Фотографія краще передає схожість, -пробурчав Олег, нервово подивившись на годинник.

— Нічого ти не розумієш! Фотографія -мертва, а тут...

— Ти як жива! — вставив Олег. — Мені потрібно їхати!

— Чудово, ми поїдемо разом! Як добре, що художник встиг вчасно домальовувати мій портрет! — Наталка, підхопивши його під руку, дорогою заходилася розповідати, як одного разу потрапила на кастинг в кіно, і що з цього абсолютно нічого не вийшло.

— Схоже, я сусіда колись уб'ю, — напівголоса констатував Олег, орудуючи ключем, безрезультатно намагаючись відкрити вхідні двері до свого житла.

— Тю! Я думала, що комуналок уже немає в місті, особливо в центрі! — розсміялася Наталка. Їй було смішно від кількості випитого, від довгого очікування під непоказними дверима, від того, що погодилася на пропозицію Олега випити чашку кави у нього вдома.

Двері відкрилися, і показалася дівчина в ситцевій сукні, що з презирством втупилася в Наташу.

— Ти хто така? — хрипко поцікавилася дівчина, звернувши увагу на Олега не більше, ніж на порожнє місце.

— Вона — моя гостя! — Олег грізно насувався на дівчину, змусивши відступити. — А ти -хто така?!

— Віолето! — з дверей своєї кімнати визирнув Вітьок в одних плавках. — Витягни ключа та йди сюди!

— Пішов геть, старий козле! — прореагувала Віолета, якій це ім'я пасувало, як корові сідло. Але вона таки витягла ключ з дверей, при цьому сильно наступивши на ногу Олегові й в невлад вимовивши:

— Коли я була при надії на шостому місяці, то отруїлася горілкою, — попрямувала в кімнату до Вітька, розмашисто крутячи худим задом.

— Віолето! — покликав Олег Дівчина обер-нулася.

— Якщо ще раз залишиш ключ в дверях, то я тобі надеру вуха! — пообіцяв він.

— Надери своїй хвойді дупу! — запропонувала Віолета, і до того, як Олег встиг відреагу-вати, сховалася за дверима. Наталка хихикнула: хоча дівчинка її образила, але й поставила у безглузде становище Олега — великого, сильного, розумного.

— Завтра з нею розберуся! — невизначено пообіцяв Олег. Вірогідно, нова мешканка Ві-тька на слова не реагувала, сама була гостра, як бритва, але не битися ж з дівчинкою? Очевидно, прийдеться серйозно поговорити з Вітьком: якщо його чергове придбання так поводиться, то нехай провалює назад на цвинтар.

— Хороми у тебе затісні! — оцінила Наталка, опинившись в кімнаті. — Душ є?

— А як же! — гордо відповів Олег і пішов на кухню вмикати колонку. Наталка впала, як була, в одязі на розстелений диван, що займав половину кімнати, і виголосила в стелю:

— Але — центр! Боже, як хочеться спати -навіщо я стільки випила?!

З давніх давен людина не обходила увагою супутник землі, що постійно змінює свій вигляд. «Молодий», зростаючий місяць наповнює усе енергією й сприяє успіху в риболовлі, ущерблений — вишукує й обманює запізнілого подорожнього примарним світлом, сприяє чорним магам в їх чаклунстві, але найзагадкові-шим і найзловіснішим є повне лице щербатого світила при оманливій байдужості.

Наші предки вважали місяць Богом Мертвих, що наповнив свою чашу душами померлих і тепер виливає їх на землю, змусивши на якийсь час забути про місячне минуле, поки вони знову не повернуться до його володінь.