Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Інколи мені доводилося виїжджати з інспекторськими перевірками на передову, але в основному таланило: я приїжджав на ту ділянку фронту, де встановлювалося тимчасове затишшя й бойові дії не велися. Про те, що тут відбувалося, можна було лише здогадатися по воронках від розривів снарядів, переповнених наметових госпіталях, а надто — по жахливому смороду, що доносився зі смуги нічийної території між позиціями ворогуючих армій попри те, що за домовленістю санітари обох сторін після бою безперешкодно виносили трупи й поранених.

Мабуть, розкладаючись, смерділи частини, фрагменти тіл — після бою їх залишалася велика кількість.

Я знімав кімнату в старій частині міста, на вулиці Тарасівській, пішки ходив на роботу, періодично міняючи маршрут: то, минувши величний Володимирський собор, спускався тополиною алеєю Бібіковського бульвару, то йшов багатою Фундуклеївською вулицею повз помпезний, в стилі французького ренесансу, театр опери й балету до Хрещатика, сполучаючи обидва маршрути на Бессарабці, а далі виходив до підніжжя гори, на схилах якої розташувалася Олександрівська лікарня.

Хазяями моєї квартири були сивий, як лунь, але ставний не по роках Іполит Федорович Прохоренко, що прожив багате військовими та іншими пригодами життя, про які раз у раз згадував за вечірнім спільним чаєм, і його дружина — Маргаліт Соломонівна, яку він називав Маша, молодша від нього не на один десяток років. Коли вперше я її назвав Маргарита Соломонівна, вона розсміялася і поправила: «Моє ім'я не Маргарита, а Маргаліт, що означає «перлина».

З прислуги вони мали лише сільську дівку Теклю, яка обслуговувала і мене — надзвичайно мовчазну й ретельну. Мені було відомо, що в шлюбі Текля не була, але мала чотирирічну дитину, що жила з її батьками в селі. Іполит Федорович і Маргаліт Соломонівна були надзвичайно люб'язними та добрими людьми, дуже прогресивних поглядів, вони засуджували цю війну, на їх погляд — безглузду.

— Я брав участь у Балканських війнах, але тоді ми несли звільнення від ярма Османа народам Сербії, Болгарії, — там була ідея. В цій війні — ідеї немає. Крім того, ми до неї не готові, як були не готові до війни з Японією, але зараз вона набагато масштабніша й кровопролитніша. Ілюзорна ідея, що ми в результаті перемоги в цій війні повернемо православному світу Константинополь, колись завойований турками, — утопія, і вона нецікава ані мужикові та робітникові, що несуть основні тяготи, ані навіть інтелігенції.

Ідея повинна об'єднувати та надихати, інакше вона не буде ідеєю, в яке б ошатне вбрання її не нарядили.

З ними проживала Ревека — племінниця Маргаліт Соломонівни, темноока, жагуче чорноволоса шістнадцятирічна красуня, що мріяла стати балериною й брала приватні уроки в балетній студії. До чотирнадцяти років вона мешкала разом із батьками в Чорнобилі, невеликому містечку, що знаходиться недалеко від Києва. Два роки тому вона приїхала разом з батьком, Аврахамом Исраелем, братом Мар-галіт Соломонівни, погостювати до великого міста. За тітчиною порадою вона сходила на балет «Жізель» до розташованого поруч театру й безтямно закохалася в пластику, мову рухів і незабаром, мріючи оволодіти їхніми секретами, передивилася всі вистави. Вона не хотіла слухати напучень батька (а я досі вважав, що єврейські діти — найслухняніші), твердо бажаючи навчитися балетній майстерності. Підозрюю, що Маргаліт Соломонівна підтримала бажання племінниці, і спільними зусиллями вони здолали опір її батька.

У балетній студії викладачі досить скептично поставилися до прохання стрункої, гнучкої, рухливої юної дівчини-переростка, але коли вона почала на льоту засвоювати показані па, то її таки взяли, при цьому пошкодувавши: прийди вона років на п'ять раніше, то кар'єра прими-балерини їй була б забезпечена. А так вона, будучи «переростком», балериною може стати лише в масовці, на сольні партії навряд чи зможе розраховувати — дуже багато чого їй належить вивчити, для того знадобляться роки й роки навчання, а вік балерини занадто короткий.

Маргаліт Соломонівна взяла на себе опіку Ревеки, по суті, ставши другою матір'ю, вирвавши її з провінційного побуту, найнявши репетиторів, що за рік занять підготували її до вступу до жіночої гімназії. Дівчина, розуміючи, що зі своїм іменем їй в майбутньому не вибратися на підмостки серйозного театру, не без підказки тітки прийняла псевдонім— Роза-лія Любомирська.

Ім'я звучне на слух, та легенда, пов'язана з ним, була досить похмурою: проста єврейська дівчина Райса, народжена в Чорнобилі, завдяки красі й розуму досягла високого становища при дворі французького короля Людовика XVI, що під час французької революції її згубило — була обезголовлена на гільйотині. «Аристократка Розалія з Чорнобиля» — значилася вона в списках страчених, своєю смертю прославивши маленьке містечко, повідомивши, що таке є на білому світі.