Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Кава вбиває красу, а лише потім — людину, — криво посміхаючись, повідомив Олег.

— Ти назвав мене поганулею. Що на портреті я гарніша, ніж в житті, — скривджено поскаржилася Наталка.

— Я цього не казав, — заперечив Олег, і несподівано схопивши за руку незнайомого хлопця, повернув його до себе:

— Ти говорив, що моя дівчина — погануля?!

— грізно запитав він, втупившись важким поглядом.

— Я нічого такого не говорив. Я її не знаю,

— розгубився хлопець.

— Олеже, припини, — попросила Наталка.

— Бачиш, і він нічого такого не говорив, -Олег, відпустив хлопця, який йдучи далі, здивовано озирався.

— Поцікавимося у того чоловіка?! — Олег, примірявся до наступної жертви.

— Не роби дурниць і заспокойся. Добре, ходімо закінчимо портрет. З тобою щось відбувається, я це бачу. Адже ти не такий — приставати до незнайомих людей, трохи не лізти у бійку,

— миролюбно помітила Наталка, вже сама захоплюючи його у напрямі до художника. — За кавою розповіси, яка муха тебе укусила. — Її слова подіяли заспокійливо, і він «випустив пару».

— Ось і ми, — повідомив художника Олег.

— Наталі, прийми відповідну позу, а я відійду, щоб не бентежити тебе.

Він рушив довгим підземним переходом, завжди повним людей і подій, прозваним в народі «Трубою», де відкрито торгували контрабандними сигаретами та горілкою з-під поли, художники малювали експрес-портрети, шаржі, грали вуличні музиканти, тусувалися обнюхані «просунуті» в широких штанях з накладними кишенями разом із тінейджерками-готами, одягненими в усе чорне, з гримом з фільмів жахів на обличчях. Конкретної мети для прогулянки у нього не було, лише бажання вбити час, поки Наталка звільниться.

Навколишнє оточення йому не сподобалося — нескінченний людський кругообіг, коктейль їх запахів: поту, пива, тютюну, і він вирішив вибратися нагору, до Пасажу, де вихідними днями брейк-дансери й клоуни розважали публіку, що прогулювалася Хрещатиком. Але його наміри зіпсував телефонний дзвінок.

— Ти не міг би до мене зараз під'їхати? -тужливим голосом просилася Світлана у трубці. — Так самотньо і страшно.

— Світланко, я б із задоволенням, але розумієш... — забарився Олег, не знаючи, яку причину назвати.

— Розумію, у тебе чергова жертва, що розраховує на твою взаємність, але як завжди, попереду її чекає розчарування і крах ілюзій.

— Ну, чому так песимістично, Свєто?

— Тому що ти — закінчений егоцентрист, Олеже. Ти — в центрі, навколо тебе весь світ танцює, а ти з розумним видом заявляєш: «Весь світ — це лише комплекс моїх відчуттів».

— Це не я сказав, а Берклі.

— Неважливо, хто перший сказав. Буде пізно, коли дізнаєшся, що не ти центр всесвіту, і без тебе можна обійтися, а якщо ще яка-небудь зірочка дасть тобі відкоша... Оце буде катастрофа, чи не правда, Олежику? Маленький кінець світу!

— Світланка, я бачу, ти маєш рацію: тобі потрібно в люди. Словом, збирайся й вали сюди. Я познайомлю тебе з моїм останнім надбанням — Наталкою. Вона строга, розумна і в міру терпляча, сама розумієш — доки ще не пізнала мене. Вечеря в японському ресторані на набережній, без надмірностей — гарантую.

— Ні, Олеже, я не приїду. Мені погано одній, але на людях буде ще гірше. Ти забув: у тому ресторані, куди запрошуєш, ми не раз були з Андрієм. Спогади про втрачене щастя мордують не менш безжально, ніж знаряддя ката.

— Підемо до іншого ресторану — на твій вибір.

— Олеже, я хотіла тебе бачити не для того, щоб напроситися на вечерю й розваги. Мені страшно. Я розбирала папери Андрія та знайшла щоденник.

— Андрій вів щоденник?

— Ні, це не його щоденник.

— Чий же він?

— Можливо, його прадіда або якогось родича, що жив років сто тому — Родіона Іконни-кова.

— І що з того?

— Смерть Андрія була запрограмована у минулому. І та нічна гостя завітала до нас на дачу не випадково.

— Що?! Свєто, ти зрозуміла сама, що сказала?

— Олеже, я хочу, щоб ти спочатку прочитав цей щоденник, потім уже вважав мене божевільною або напівбожевільною. Мені згадалася одна прочитана, не пам'ятаю де, фраза: «Якщо людина страждає, коли в неї немає сильного фізичного болю, значить, вона психічно хвора». А я дуже страждаю і причина цього — смерть Андрія.

— Свєто, я тебе вважаю найбільш нормальною з усіх нормальних жінок, але ти втомилася від усього того, що звалилося на тебе. Щоденник я обов'язково прочитаю, а тобі потрібно більше часу проводити на людях. Давай, я зараз під'їду, заберу тебе й щоденник, а за вечерею поговоримо про все.