Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Я хочу пити! — попросив він у дітей, але вони геть не звертали на його прохання уваги. Раптом він відчув, як його смикають за рукав, і обернувся.

— Ходімо. Я покажу тобі будинок, де вбили Андрія, — худенька дівчина в квітчастій сукні взяла його за руку. — Не бійся — мені вже вісімнадцять, і кладовище мені вже не потрібне. Я тобі його подарую завтра.

Олег йде слідом за нею, вони підходять до нагромадження величезних каменів, що мають форму піраміди, біля її підніжжя видніються двері. Боязко відкриває їх і заходить — усередині порожньо, нічого немає.

— А ти як думав?! — регоче Вітьок, що несподівано з'явився з відром води в руці. — Знайти склад трупів? Я зберігаю їх в іншому місці!

— Виходить, ти вбив Андрія! — здогадується Олег і бачить, що в руці Вітька відро не з водою, а з кров'ю. Той починає вмочувати у відро щітку й бризкати на Олега.

— Я тебе готую — ти наступний! — сміється і кривляється Вітьок. Олег намагається до нього дістатися, але сили покинули його і він безсилий хоч щось зробити, кожен рух надзвичайно повільний. Вітьок обіймає дівчину в квітчастій сукенці та хтиво шепоче:

— Мені потрібні твоє серце і печінка! — й починає повільно наближатися, в обнімку з дівчиною в квітчастій сукні, а в неї мертві очі. Олег розуміє: це — кінець! — і прокидається.

— Куди ніч, туди й сон, — шепоче він. — Насниться ж такий жахастик, та ще кольоровий! — Потім, згадавши мертве обличчя Андрія в морзі, додає: — Дійсність у багато разів жахливіша!

— Ну як, схожа?! — нетерпляче запитала Наталка, боячись навіть поворухнутися, і лише скосивши око у бік Олега.

— Анітрішечки не схожа, — серйозно вимовив Олег, вдивляючись в портрет над яким працював вуличний художник, і підколов: — На портреті занадто красива!

— А я що — негарна? — обурилася дівчина, відразу порушивши позу й викликавши невдо-волене шипіння з боку художника.

— Ти? Ні! — продовжував бавитися, дратувати Олег — Ти — симпатяга!

— Оце видав, — не утримався від коментаря художник, а в Наталки навіть з'явилися сльози на очах.

— У моїх батьків є болонка — вони, коли в доброму гуморі, називають її симпатягою. Ну, а якщо я... — вона не закінчила фрази й рішуче підвелася.

— Ви куди, дівчино? — затурбувався художник. — Я ще не закінчив!

— Далі позуватиме цей симпатяга! — Наталка вказала на Олега й пішла.

— Хай йому грець! Я стільки часу витратив на цю... — обурився художник, але не закінчив фразу, вловивши Олегів жорсткий погляд. Той випередив:

— Ми зараз повернемося, — тицьнув тому сотку гривень і кинувся наздоганяти Наталку, що спішно йшла довгим підземним переходом удалину.

— Ти права, — повідомив Олег, міцно обійнявши її за талію, цим змусивши понизити темп ходьби. — Існує думка, що, малюючи портрет, художник краде частку тебе. Навіщо мені з ним ділитися?

— А ти — скнара! — розсердилася дівчина. -Невже портрет був такий поганий?!

— Для цього потрібно було почекати, поки його закінчать. Я спеціально тебе «розворушив», бажаючи побачити на портреті не статую, а ...

— Зараз ти вже нічого не побачиш! — продовжувала гніватися Наталка.

— Гаразд, каюся. Ходімо, нехай він закінчить свою скорботну працю і дум високе прагнення. — Олег з силою розгорнув дівчину в напрямку художника.

— Сам позуватимеш, у мене вже не той настрій з твоєї ласки! — вередливо надула губки Наталка. — Піду, нап'юся міцної кави, подвійної, ні — потрійної, та поїду додому. Ось так!

Незважаючи на удавану веселість, Олег зранку почувався, наче йому камінь на душу навернули. Пройшло десять днів від загибелі Андрія, а його власне розслідування не просунулося ані на крок, і, судячи з інтонації голосу слідчого, до якого він періодично телефонував, той теж не міг похвалитися результатами.

«Невже нелюд, котрий зробив це з Андрієм, залишиться безкарним, житиме своїм життям, їстиме, питиме, радітиме, вишукуючи наступну жертву?»

Олега, що звик не пасувати перед жодними труднощами й домагатися своєї мети, такий стан речей дратував, викликав у ньому внутрішнє незадоволення, накопичував роздратованість, що вимогливо шукала виходу й поки проявлялася лише в зовні безневинних жартах щодо Наташі. Але це не могло його задовольнити, він бажав вибуху, виверження накопиченої енергії.

Він почував себе міною, готовою вибухнути від щонайменшого дотику до «детонатора», спровокованого будь-якою дрібницею: випадковим поштовхом, словом або навіть поглядом.