Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Направду надзвичайно смачно! Але він такий чорний, майже як кава. Може, це чифирь?

— Ні, чифирь — це інше. У цьому чаї відбивається природа, що оточує нас, свіже повітря й чиста джерельна вода.

— Я захваті від поїздки: бурхлива вода у порогів, а після них — благодать літнього вечора, звуки цикад, свіже повітря п’янить голову незвичною чистотою, заворожливе полум'я вогнища, розжарене вугілля, немов небаченої краси коштовне каміння. Усе так чудесно і — незвично. Хочеться сидіти безкінечно біля багаття, спостерігаючи, як темрява стає все густішою й густішою, підкрадаючись до вмираючого вогнища, і розмовляти про щось незвичайне.

— Наталі, тільки попрошу не розповідати страшилки, бо тоді русалка чи лісовик обов'язково напросяться на гостину до нашого вогнища, — розсміявся Олег

— Напевно, русалок і лісовиків людина вигадала, коли була набагато ближчою до природи, ніж ми тепер. Сидячи біля багаття, слухаючи незрозумілі звуки лісу або спостерігаючи за примарним відблиском води, що приховує в собі таємницю, вона наділяла все це таємничими силами, що мають образ, схожий на людський. Знаходячись наодинці з природою, це розумієш.

— Розумію, я не беруся до уваги, — удавано зітхнув Олег.

— Берешся-берешся! — розсміялася Наталка. — Ти — добрий чарівник, що подарував мені це диво.

— Я старий розпусник, що заманив тебе сюди, щоб з'їсти! — створивши злісний вираз обличчя, вигукнув Олег, скрючивши пальці, як кігті невідомого чудовиська, та став повільно підступати до дівчини.

— Так спокійно на душі, аж лякатися не хочеться, — повідомила Наталка, не відреагував-ши на його рухи, спостерігаючи, як в кострищі розвалюється замок із розжареного вугілля, перетворюючись на наступну фантастичну картину. — Знаєш, тоді, на дні народження Рити, ти мені не сподобався — поводився, як самозакоханий бонвіван.

— Чому ж ти допомогла мені з брюками? — здивувався Олег, скинувши з себе страшну личину.

— У тебе був такий розгублений вид, а навкруги усі сміялися — хоча в тому, що сталося, немає нічого смішного. Я не люблю комедії, коли сміх заснований на горі, невдачах персонажів — в цьому проявляється та прихована, темна частина нашого «Я», що зветься зловтіхою. Сміятися слід над смішним, а не над недоліками або горем.

— Можливо. Я тобі дуже вдячний за надану допомогу. Сподіваюся, ти поміняла про мене думку?

— Частково: ти явно не бонвіван, але самозакоханий тип. Якоюсь мірою я навіть знайшла тобі виправдання: тебе псує оточення, а ти занадто наївний і слабкий, приймаєш усе за чисту монету.

— Я — наївний?! Слабкий?!— розсміявся Олег, ці слова його зачепили.

— Поза сумнівом. Ти упевнений, що вибираєш, хоча це неможливо без взаємного бажання. Тебе не цікавить, чим керується друга сторона при цьому. Знаєш, чому?

— Цікаво, роз'ясни?

— Ти шукаєш не кохання, а фізіологію — матеріальне. Твої бажання індукуються у бажаннях твоїх партнерок — дозволь мені так їх назвати. А кохання... — вона замовкла.

— Ти хочеш дати своє визначення коханню?! — посміхнувся Олег.

— Їх вигадано велику кількість вони всі вірні та... невірні. Не можна дати визначення тому, що в кожного індивідуальне. Єдине, що їх об'єднує — неможливість відповісти на питання: за що покохав? Чи є жертви, на які ти не готовий піти заради коханої людини? Чому загублено здоровий глузд і природний інстинкт самозбереження? Людина, яка зможе відповісти хоч на одне це питання — по-справжньому не закохана.

— Поза сумнівом — потрібно піти до річки! -Наталка легко звелася на ноги. — Чуєш, вона шумить? Немов нас зве. Дивовижна, чарівна ніч!

— Так, пороги не перестають шуміти навіть уночі, — вніс прозу Олег, але не порушив ейфорію почуттів та відчуттів, що захлеснули Наташу.

«Що зі мною?! — запитувала вона себе.— Я — та сама, або — інша?’

Тільки-но затихнув відзвук їхніх кроків, як в наметі самотньо і тривожно, незважаючи на веселу мелодію, заграв мобільний телефон.

Вони піднялися на скелю й замилувалися незвичайним видом: річка, немов залита чорнилом, по якому легко ковзало місячне світло, тривожачи фантазію таємничими відблисками, приносила незвичайне заспокоєння душі. Вони трималися за руки та відчували биття своїх сердець, немов ця ніч їх з'єднала.

— Зараз, усе по-іншому, — прошепотіла Наталка, — і не страшно... Ріка — жива, як і ми з тобою, і вона добра. — Вона відпустила руку, і -Олег не встиг її утримати — зробила крок з краю обриву. Знизу донісся сплеск. Олег не роздумуючи стрибнув услід. Вода легко прийняла його й виштовхнула на поверхню. Йому не потрібно було роззиратися довкола, шукати Наташу — він відчув її присутність поруч. Спробував допомогти, але вона не поспішала на берег.