Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Багато думаю, — скривився Андрій. — Діс-тався того ж висновку, що й Наполеон: «Доля

— повія, її прихильністю можна користуватися лише обмежений час». Схоже, мій час спливає.

— Овва! Якщо згадав висловлювання мертвих, то справи — погань. Розповідай, що за аврал змусив ТЕБЕ відірвати МЕНЕ від НЕЇ.

— Пам'ятаєш, я на дачі побіжно згадав, про знайдений в Інтернеті тест, що обіцяв установити дату майбутньої смерті? Власне я навіть не знаю, знищив СМС випадково або спеціально. Коли вже відповів на тест, то схаменувся: навіщо спокушати долю, заглядаючи в майбутнє? Невідомість майбутнього вабить невизначеністю, знання його — прирікає на виконання.

— Щось у тебе зовсім песимістичний настрій, Андрюхо. Я запропонував би випити, якби не знав, що ми обоє за кермом. Може, махнемо назад до міста, поставимо авто на стоянку й трохи відірвемося?

— Річ не в настрої, і думаю, алкоголем нічого не поправлю. Відповівши на тест, я злякався, і, коли прийшло СМС англійською мовою, не став перекладати — сам знаєш, з цим проблем в Інтернеті немає.

— Знаю, але машинний переклад може привести до казусу з його тлумаченням.

— У будь-якому випадку повідомлення виявилося стертим: зробив я це випадково або підсвідомо того бажаючи, зараз не має значення. Минулої ночі я отримав відповідь на тест, який не потребує перекладу. Можеш прочитати,

— Андрій простягнув мобільний телефон.

«Повторно повідомляємо: результат вашого тесту оброблений, видано наступну відповідь: протягом семи днів Exitus letalis»

— Г адаю, що це розіграш, і це не англійська — повір, я її знаю.

— Так, це латина, означає «смертельний кінець».

— Тим більше, я запевнився, що це безглуздий розіграш. Цікаво дізнатися — хто цей жартівник? — Олег увійшов на адресу відправника, але там стояли чотири цифри.

— Зрозуміло, жартівник відправив СМС по Інтернету. Не здивуюся, якщо для цього він скористався Інтернет-клубом, і його вичислити неможливо. Андрюхо, повір мені — це лише безглуздий жарт.

— Не знаю, спочатку я теж так подумав. Учора ввечері повертаюся додому — світло не горить в парадному, стою біля ліфта в темряві, і тут у мене в серце закрався жах, паралізувавши тіло. Я відчув чийсь погляд. Почуття таке, немов я стою голий серед натовпу, з усіх боків мене оточують чужі, недобрі погляди, а облич не можу розгледіти — замість них плями. Ліфт дуже повільно опускався, а я, паралізований страхом, боявся обернутися. Адже ти знаєш — я не боягуз.

— Судячи з того, що ти сидиш поряд зі мною, цей переляк не мав підстав, — Олег вибрав іронічний тон, бажаючи вивести друга з депресії.

— Звідки мені знати... До під’їзду зайшла парочка сусідів з верхнього поверху. Тільки вони з'явилися — страх мене покинув, немов злякався їх.

— От бачиш — усе це безпідставні страхи, -безапеляційним тоном заявив Олег, але продовжити думку йому не вдалося — заграла мелодія Анрієвого мобільного.

— Привіт, люба. Ні. Все гаразд. А ти що, вже вдома? Вибач, люба, геть забув. Я з Олегом в кафе. Добре, скоро будемо.

Андрій, закінчивши розмову, обернувся до Олега.

— Дзвонила Світлана. Вона страшенно ображена — сьогодні річниця нашого з нею знайомства, і, виявляється, вона мені про це зранку натякала, але я, неотесана колода, її манівці проігнорував. Дала сорок п'ять хвилин, щоб ми повернулися, поставили автомобілі на стоянку — вона нас чекатиме в кафе поряд із будинком. Утрьох відзначимо цю подію.

— Може, ви якось удвох? Як то кажуть -третій зайвий.

— Ти, можна сказати, член нашого нечисленного сімейства й ніколи не зайвий. Їдьмо, бо що довше Світлана чекатиме, то більше мені влетить, і ще потрібно купити квіти.

— Тоді їдьмо. Ти хотів мені розповісти тільки про безглузде СМС?

— Ні, є ще одна проблема, дуже важлива, але виходить, сьогодні саме той день, коли краще її не обговорювати.

— Гаразд, вибери час, але тільки не завтра і не післязавтра — у мене буде цейтнот. Біжи до машини, а з офіціанткою я сам розберуся.

Олег піднявся, широко посміхаючись, і попрямував до фарбованої під білявку молоденької офіціантки, збираючись скасувати замовлення.

Південний Буг, обмежений скелястими берегами, поводився, як норовлива гірська річка: нестримно мчав і пінився серед валунів, що виступали з води, немов зуби велетня, закручувався вирами, загрожуючи порогами.

— Наталі, сідай спереду, весло можеш не брати: якщо впустиш, коли ми перекинемося, то нам буде проблематично його знайти, — напучував Олег, усаджуючи в каяк дівчину, затягнуту в яскраво-жовтий гідрокостюм, та допомагаючи правильно закріпити на голові шолом.