Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Мені здалося, що все ж першою заснула ти, — поправив її Андрій.

— Це особливої ролі не грає, — відрізала Світлана. — Потім вона у незрозумілий спосіб зникає з дому, залишивши на пам'ять фотографію, заздалегідь стерши з неї напис. Може, це вдячність за теплий прийом?!

— Насправді — химер повно, — підтримав її Олег, розглядаючи знімок. — Знайомий камін. Фотографія доводить, що вона була раніше вхожа до цього будинку. Чи, може, навіть жила тут?!

— Ще припусти, що до нас вночі приходила утоплениця на чашку глінтвейну, — розсміявся Андрій. — Є деякі дивні речі, але все можна пояснити: дружила, скажімо, раніше з кимось із цього будинку, тому й прийшла вночі, коли не змогла потрапити до Архангельських, а рано вранці — пішла.

— Для чогось вимивши й прибравши один фужер із столу, і не інакше, як зістрибнувши з третього поверху, — посміхаючись, додав Олег

— Я зрозуміла — у неї в будинку є спільник! Його кроки ми чули вночі, він її випустив уранці! — переможно заявила Світлана.

— Де ж він ховається?! — скептично посміхаючись, поцікавився Андрій.

— Це ми зараз з'ясуємо! — загорілася ідеєю Світлана. — Огляд розпочнемо з підвалу та закінчимо горищем. Щоб жодна схованка не залишилася без нашої уваги! Андрію, дістань зі свого металевого ящика мисливську рушницю — може, він озброєний!

— Світланка, ти начиталася детективів, і вони тобі не пішли на користь, — посміхнувся Андрій. — Краще займемося рибою, а потім усім іншим, я маю на увазі полювання на привида.

Але Світлана проявила жіночу наполегливість, не зломивши упертість Андрія лише в одному: він відмовився дістати рушницю. Обстеження будинку закінчилося безрезультатно

— слідів перебування сторонніх не було виявлено.

— Уся ця фантасмагорія показує, чому цю дачу продали майже за безцінь — її хотіли позбутися! — похмуро заявила Світлана. — Я їй уже не рада, і ні за що не залишуся тут одна ночувати. Вчорашнє передчуття при появі цієї Вероніки мене не обдурило: все це не до добра, і слід чекати подальших неприємностей!

— Ти, нарешті, займешся щукою, чи нам слід ще полізти на дах? — нервово поцікавився Андрій, якому набридла уся ця метушня.

— Усе! Йду займатися рибою, — погодилася Світлана, але перед цим обійшла зовні будинок, щоб переконатися: чи не причаївся насправді хто на даху?

Безжально борючись із войовничими мутантами, Олег благополучно перейшов на третій рівень гри «Мертва зона», але тут дзвінок мобільного телефону на мить відвернув його увагу, і його останнє життя підло забрав Три-окий, вдоволено забурчавши й посміхнувшись на шістдесят зубів.

— От, чорт! Чорт! Чорт! — засмутився Олег, зі злістю узявши мобільний. Триденна битва з виплодками радіоактивної зони для нього безславно закінчилася, і тепер прийдеться починати все спочатку.

— Не сип чортами — нечистого накличеш,

— почув він голос Андрія, що був явно не в найліпшому гуморі.

— Андрюхо, привіт! — штучно зрадів Олег, поставивши гру на перезавантаження.

— Ми сьогодні зможемо побачитися? — голос Андрія був напружений.

— Дай зорієнтуюся. Це для вас, одружених чоловіків, усе просто: дім — робота, робота -дім. А нам, холостякам, потрібно влаштовувати особисте життя, знаходячись у вічному пошуку. Сьогодні не дуже зручно — маю певні плани стосовно однієї кралі. Але якщо це терміново...

— Це — терміново! — Андрій був лаконічний і похмурий.

— Тоді усі плани — геть, і біжу на виручку другові. Знову побив горщики зі Свєткою, і моє дипломатичне мистецтво треба для переговорів?

— Ні. Зі Свєткою все гаразд — є дещо гірше... Я не знаю, можливо, це розіграш, але вже надто похмурий.

— Так розкажи — в чому справа?

— Краще не по телефону.

— Тоді призначай точку та час — я під тебе підлаштуюся. Бажано, з місцем стоянки для мого «коня» — пару днів назад за неправильне паркування його мало не звели евакуатори-розбійники.

— «У Партоса», на Обухівському шосе, о сьомій вечора.

— Згода, якщо для розмови немає кафе ближче. Чи там будуть дівчатка, і ти не хочеш «засвітитися»? — пожартував Олег.

Олег зітхнув — ламалися намічені на вечір, а може, й на ніч, плани щодо блондинистої Наталі, але якщо Андрійко так наполягає, то йому, видно, насправді, непереливки.

Незважаючи на будній день, зал заміського кафе був повний, грала музика, але охочих до танцю поки що не було.

— Чого ти такий жовтий? — влаштовуючись за столиком, здивувався Олег, зауваживши непоказний вигляд Андрія, немов той тільки-но встав після тривалої хвороби.