Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Вероніко, сідайте в це крісло, — в нім вам буде зручніше і тепліше, — зрадів Олег гості.

— Ні, в крісло не варто! Мені б щось простіше... — заперечила Вероніка. — Я мокра, немов тільки-но з річки.

— Давайте я пошукаю вам щось перевдягнутися, — пересилила себе Світлана, але погане передчуття не відпускало її серце.

І річ була не лише в тому, що дівчина була дуже молода, і вже цим приваблива для тридцятирічних чоловіків. Вона не була красунею — її риси були різкі і навіть грубуваті, проте надзвичайно рухливі. Уся вона була немов вулкан, що зачаївся, готовий ось-ось виплеснутися та затопити все навкруги. Її обличчя, подібно до героїнь німого кіно, здавалося, легко могло передати божевільну пристрасть і божевільну лють, ліричний настрій і дзвінкий лід стосунків .

Її смаглява шкіра видавала любов до сонячних ванн або соляріїв, виразні очі були подібні до смарагдової гущавини дрімучого лісу, що таїть в собі небезпеку.

— Спасибі, не варто турбуватися. У мене сукенка тонка, вона легко намокає, але й швидко висихає. Я краще постою біля каміна — так швидше зігріюся та висохну.

— Я знаю, що вам потрібно — горілка! Півсклянки вогняної рідини — гарантія того, що не лише не захворієте, але й нежитю не буде, — загорівся Олег.

— Горілки не потрібно — краще гарячого вина, — попросила Вероніка.

— Піду похазяйную на кухні: зроблю глінтвейн на всіх, — пообіцяв Олег.

Узявши свічку, пляшки червоного й білого вина, він пішов униз.

— Що ж ви так необережно: вночі, в негоду, їдете в гості? — чи то поцікавилася, чи то засудила дівчину Світлана, про себе подумавши: «Ще й напросилася ночувати до незнайомих людей. Видно, ще та штучка».

— Трапляється... — неохоче вимовила Вероніка і в свою чергу запитала: — Ви завжди здійснюєте правильні вчинки?

— Завжди, — сухо відповіла Світлана, неприязно подумавши: «Ця непрохана плюгавка ще й намагається мене зачепити».

— А я не завжди — видно, голова з тілом не дружить, — криво посміхаючись, вимовила Вероніка. — Ніби є така приказка.

— Ви, Вероніко, напевно, вперше в цих краях? — втрутився Андрій, щоб зняти незрозумілу неприязнь між жінками.

— Ні, чому ж, я тут бувала, і не раз. Тоді в цього будинку були інші господарі.

— Так, ми чули: трагедія з дочкою, — вставила Світлана.

— Трагічні події тут почалися набагато раніше, і трагедія з дочкою тих власників — лише їх продовження. Я не хочу вас лякати, але місце, на якому стоїть ваш будинок, має погану славу в тутешніх мешканців, — зловісно посміхаючись, повідомила Вероніка, і несподівано подавшись лицем, немов постарівши, продекламувала:

— Це чому?! — підхопилася Світлана, подумавши: «Не така вже вона і молода — може роки на три-чотири мене молодше». — До чого ці вірші?

— Глінтвейн прибув, ось тільки гвоздики я не знайшов, — радісно повідомив Олег, входячи до кімнати. — Чому всі такі похмурі й неласкаві? У нас хтось помер?

— Вероніка нам розповіла, що будинок, в якому ми знаходимося, побудований на нехорошому місці, і нам кортить дізнатися подробиці. Вероніко, я зараз збігаю по гвоздику й корицю — без них це не глінтвейн, а ви не поспішайте продовжувати свою розповідь: мені вона дуже цікава. Олежка поки наллє вам гаряченького в келишок, а я — миттю, — пояснив ситуацію Андрій та вискочив з кімнати. Вероніка ж із почуттям продекламувала:

— Дуже цікаво! — зрадів Олег — Напевно, дуже жахлива місцева історія з кров'ю та привидами.

— Не зовсім. Найстрашніші історії — це історії про нерозділене, нещасне кохання, — повідомила Вероніка.

— Ось і глінтвейнчик — оціните мій витвір, поки Андрій його не зіпсує спеціями, — Олег передав Вероніці келих гарячого напою.

Світлана неприязно стежила за гостею — та пила маленькими, частими ковточками.

Незабаром з'явився Андрій, забрав каструлю з напоєм, поворожив над ароматною рідиною, засипав у неї приправи і радісно повідомив:

— Тепер все гаразд: «Налєтай, торопісь, покупай живопІсь!» — і присвиснув, немов персонаж фільму Гайдая.

— Тю. Де ти такого нахапався? — Світлана гидливо зморщила носик, але, отримавши келих з напоєм, почала смакувати терпко-солодку рідину.