Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Олежик просто заздрить нашому заміському будинку, дражнить нас. А якби у нього була можливість прикупити тут будиночок із землею, то заспівав би зовсім інших пісень. Але хто не встиг, той ходить голодний: ціни тут — астрономічні!

— Який може бути чай, коли є прекрасне вино?! — Олег обурено потягнувся в кріслі тренованим тілом егоцентриста-спортсмена, хруснув суглобами. — Я його даремно, чи що, віз на собі з міста?!

Колишній однокурсник й одноліток Андрія, він присвячував вільний час активним видам відпочинку: туризму, рафтінгу, дайвінгу. Не відмовляв собі в задоволенні у вихідні потренувати м'язи «залізом» в Гідропарку, що послужило другою за значенням причиною його розлучення після трьох років шлюбу. Першою причиною став службовий роман без продовження.

— Не на собі, а на машині, — поправила Світлана.

— Тоді краще сказати — на автомобілі, бо машина буває навіть пральною, — парирував Андрій і став наповнювати фужери вином. -Олежик іноді буває правий — із цим вином сьогодні потрібно покінчити.

— Хлопчики, а ви не уп'єтеся?! — жахнулася Світлана. — Все ж вісім пляшок — це майже шість літрів! Я особисто вже не можу — воно кисле, мені б чого-небудь солоденького.

— Воно не кисле, а натуральне, але думку твою та натяк зрозумів — в холодильнику є мартіні, та за ним потрібно спуститися на перший поверх, — заохав Андрій.

— Порятунок потопельника — справа рук самого потопельника. Я сама сходжу за ним, а вам не потрібно тринькати свої калорії зайвими рухами, — підхопилася Світлана, але раптом пролунав жахливий удар грому, від якого, здалося, затрясся будинок, електричне світло заблимало й згасло. Усе занурилося в морок.

— Мені страшно, — прошепотіла Світлана, забувши про мартіні. — Таке відчуття, що блискавка...

Тут блискавка освітила кімнату яскравим мертвотним світлом і майже відразу загуркало.

— Гроза йде прямо над нами, — стривожено сказав Андрій.

Спалах нової блискавки освітив їхні напружені обличчя, а через декілька секунд гахнув удар грому, але вже трохи слабкіше.

— Гроза віддаляється, але електрики не буде до ранку, — знову подав голос Андрій. — Тут, як гроза, то летять запобіжники на сільській підстанції. На такий випадок у мене припасені свічки.

Він підвівся, на камінній полиці знайшов декілька свічок і запалив їх. Це пом’якшило тривожну натругу, і звуки грози, що віддалялася, вже не вселяли остраху.

— При свічках навіть краще — в цьому є щось містичне, таке, що викликає бажання розповідати всілякі страшилки, як колись в дитинстві, — запропонував Олег — Хто перший?

— Олежко, далеко ходити не потрібно, досить розповісти, як мені вдалося дешево купити цей будинок.

— Андрію, прошу тебе — не потрібно про це, — захвилювалася Світлана.

— Свєтко, облиш свої забобони! Олежці буде цікаво, і в тему сьогоднішнього вечора. — Андрій подивився на годинник. — Овва! Вже скоро північ, а Германа усе немає, так що розповідь зі страшилками буде доречною. — Він зробив великий ковток з фужера. — Річ у тім, що в цьому будинку за короткий час змінилося двоє власників. У першого хазяїна була дочка, яка чи то від нещасного кохання, чи то з якихось інших причин втопилася в річці, яку ти вже бачив, до неї всього сотня кроків від будинку.

— Завтра купатися в річці я не буду, — пообіцяла Світлана.

— Після цієї трагедії її батьки не змогли тут жити, бо все про неї нагадувало, й продали будинок. Ось тут починається власне історія. Дружині нового хазяїна стало верзтися, що в будинку постійно хтось знаходиться, вчувалися кроки, скрипи.

— Стогони, завивання... — з усмішкою підхопив Олег

— Можливо; і от одного разу під час грози в двері постукали, на порозі з’явилася мокра дівчина, в якій вона упізнала утопленицю.

— Звідки вона могла її знати в обличчя? -поцікавився Олег.

— Випадково її фотокартка залишилася в будинку, ось по ній вона й пізнала утопленицю. Словом, хазяйка знепритомніла, а коли отямилася, наполягла, щоб чоловік якомога скоріше позбувся цього будинку, а ми, наївні, його відразу купили.

Андрій замовк і зробив великий ковток з фужера, затягуючи паузу згідно з театральними канонами.

Гроза віддалилася, нагадуючи про себе лише ледве чутним гуркотом грому, за вікном монотонно шумів дощ. Було досить тихо, і скрип мостин, що несподівано пролунав на третьому поверсі, немов хтось по них обережно ступав, став продовженням розповіді — провів рашпілем по нервах відпочивальників.