Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Саме його я й побачив, коли вони разом виходили з готелю, де той зупинився на постій, і неправильно зрозумів ситуацію — Лізонька при цьому сильно почервоніла, хоча й не перестала схлипувати.

Знадобилося місце, де можна було зберігати вибухівку, і попервах її зберігали в підвалі будинку Лізи, розраховуючи, що будинок статського радника в поліції поза підозрою. Я захолов від почутого. Потім, за пропозицією Хіміка, зняли на околиці міста будинок, куди перенесли вибухівку, і де той взявся до виготовлення бомб. У мене забилося серце в грудях, коли попросив уточнити дату цих подій — вона збігалася з моєю хворобою!

Виходить, рішення перенести вибухівку з будинку Лізоньки залежало від людини, яка прикинулася Бісом у моєму маренні, і реальні події відбувалися паралельно з фантасмагорією, що примарилася мені в несвідомому стані!

Її подруга Ксенія перебралася жити до будинку, перетвореного на лабораторію з виготовлення бомб, і від Лізоньки більше не вимагалося здійснювати зв'язок з Хіміком. Незабаром вона якось непомітно відійшла від партійних справ, більше часу приділяючи навчанню. Навіть з Ксенею, що припинила відвідувати «бес-тужевські» курси, у неї порушився зв'язок. Про трагічні події вона дізналася з газет.

Близько третьої години дня перевдягнуті в жандармську форму товариш Сергій з двома товаришами привселюдно явилися до прем'єр-міністра Столипіна на службову дачу, що знаходилася на Аптекарському острові, але охорона їх запідозрила й спробувала затримати. Тоді бойовики підірвали бомби, що знаходилися у них в портфелі, вибухи розірвали їх на шматки, зруйнували будинок і забрали життя ще двадцяти дев'яти людей, а тридцять п'ять були поранені.

— Адже це так жахливо: загинули вони та ні в чому не повинні люди, а Столипін залишився живий, — Лізонька подивилася на мене заплаканими очима. — Постраждали трирічний синочок Столипіна та його шістнадцятирічна донька, що стала на все життя інвалідом. І товариш Сергій. Я навіть не знаю його справжнього імені! Думаю, і поліція цього не дізнається -адже від них майже нічого не залишилося!

В її голосі з'явилися істеричні нотки, і, щоб заспокоїти, я притягнув її до себе — вона не пручалася, лише, перейшовши на шепіт, розповіла далі.

— Поліція вийшла на слід групи, оточила будинок, де виготовлялися бомби, саме перебували всі члени організації, що залишилися в живих. Вони почали відстрілюватися, а потім... Жахливий вибух! Не знаю, вони спеціально підірвали себе або це сталося випадково — усі загинули! Ксенія... теж! Їй було всього дев'ятнадцять років! Вона була така добра й мила.

Я почав цілувати її обличчя, очі, а вона не помічала цього. Мої губи зустрілися з її — холодними, напружено-стислими, вона не відповідала на мої гарячі поцілунки, але й не переривала їх. Відчуття було, що я цілував ляльку, нехай живу, але ляльку. Правду кажучи, особливого задоволення від цього я не відчував, хоч давно про це мріяв. Мені згадалися гарячі поцілунки Клавки, що заводять, і, врешті-решт, зводять з розуму, але я одразу схаменувся: порівняв поцілунки цнотливої дівчини та повії!

Отямившись, Лізонька відсторонилася від мене й просилася поїхати додому.

Дорогою я поцікавився:

— І що ж Хімік? Яка його доля? Мені здається, що я його зустрічав в дитинстві, тоді його звали Микола Сиволапцев.

— Ви ж знаєте, що з метою конспірації у нас заборонено спілкуватися під справжніми іменами. Мені його представили як Валеріана Григоровича та «Хіміка». Припускаю, що він загинув разом з усіма. Адже загинули всі до одного! — тремтячи, відповіла Лізонька і знову заплакала. — Ксені було всього дев'ятнадцять!

А я подумав: якщо всі загинули, то поліція вже не вийде на Лізоньку й на мене, що мали хоч віддалене, але все-таки стосунок до бойової організації есерів-максималістів — усе влаштувалося якнайкраще. Я вже ніколи не дізнаюся, навіщо знадобилося товаришеві Сергію влаштовувати мене до протичумної лабораторії, але це мене не мучить. Найімовірніше, що надалі він планував робити теракти за допомогою збудника чуми, але в цій справі я йому був би не помічник.

Чомусь не вірилося, що терорист на прізвисько Хімік, що мені бачився в маренні та знайомий з дитинства, насправді загинув. Мучило передчуття, що він ще не раз зустрінеться на моєму життєвому шляху.

Прощаючись, Лізонька гаряче прошепотіла:

— Приходьте післязавтра до мене на обід -я представлю вас своїм батькам.

Я украй здивувався й навіть почав щось бурмотати про її батька — статського радника.