Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Exitus letalis минулої ночі, — перед виходом він похмуро підтвердив мою здогадку.

Мені зробили ін'єкцію величезної дози протичумної сироватки. Мабуть, від цього, а також від високої температури, яка все не падала, я впав у стан марення. Для мене змішалася реальність з галюцинаціями, і незабаром фантасмагорії кольорових сновидінь повністю опанували мою свідомість.

До мене вишикувалась нескінченна черга знайомих по Петербургу, і навіть друзів дитинства, з якими я давно втратив зв'язок. Одні мене про щось запитували, сміялися, інші з похмурим виглядом приносили зів'ялі квіти й мовчки клали на ліжко, я намагався їх зіштовхнути ногою, але це не вдавалося. Квіти нагромаджува-лися, видавали смердючий запах. Я чекав, коли до мене прийде Лізонька, але вона все не приходила, зате похмурий Микола Сиволапцев вже двічі відвідав мене, принісши мені опалі квіти й зловісно поблискуючи лінзами пенсне.

Раптом у свідомість пробилися обривки розмови біля мого ліжка.

— Аналізи підтвердили, у доктора Падлев-ського — чума. Під час розтину тіла доктора Шрейбера він пошкодив скальпелем палець, але не вжив достатніх заходів і зараз настільки слабий, що нам довелося перенести його на руках до палати, де раніше лежав доктор Шрейбер. Його стан украй важкий.

— А як ви оцінюєте стан Іконникова? Він вже тривалий час не опритомнює.

— Критичний. У наявності жовниця злослива і є передумови, що вона переросте в чумну пневмонію, і тоді можна сподіватися тільки на диво. Але поки що пахвинні жовниці не дося-гли великих розмірів.

Несподівано розмову заглушив шум оркестру, де на інструментах грали мавпи, а роль тамбурмажора виконувала мавпа Марта. Вона була надзвичайно веселою, корчила кумедні пицюрки та вправно давала раду величезному жезлу, на самому кінці якого висіли кінські хвости з бирками: «Булан», «Північний», «Ласкавий», «Бурка», «Трезор». Це були імена коней, які пройшли через руки доктора Шрейбера за час моєї роботи тут, але ж Трезор був собакою?

Тут я роздивився серед кінських хвостів собачий. Несподівано веселий оркестр опинився на першому поверсі біля топок крематорію і з новою силою заграв туш, немов готувався вихід циркових артистів. Замість них я побачив на лабораторному столі понівечене розтином голе жовте тіло доктора Шрейбера. Незашиті жахливі рани лякали погляд.

Крізь нестихаючу музику пробився байдужий голос: «Верхня доля правої легені зайнята суцільним пневмонічним фокусом червоно-сірого кольору. Ліва легеня набрякла. Селезінка буро-червоного кольору, збільшена вдвічі. Шкіра та склери очей забарвлені, як від жовтяниці». Раптом тут опинився Ілля Петрович в чорному одязі, що щільно його облягав, відкрив топку з жарким полум'ям, що грізно гуло, готуючись відправити туди тіло нещасного доктора.

— Навіщо так?! — не витримав я, встаючи на захист доктора. — Потрібно тіло обмити, приготувати, надіти мундир.

— А з нами було краще? — обурилася мавпа Марта. — Його хоч не варять перед спаленням.

— Мовчати! Тут кожному — своє! — заволав на неї похмурий хімік Сиволапцев, що несподівано з'явився, затягнутий в смугастий костюм. — Іконников має знати, що на нього скоро чекає: не більше й не менше!

Мавпа перелякано позадкувала й сховалася серед оркестрантів, ті змішалися в юрму й почали грати невлад, перетворивши звуки на какофонію.

— Канкан! — заволав Сиволапцев, очевидно, тут головний, оскільки його всі покірно послухалися, і зазвучав веселий канкан.

Тут же, перед топкою крематорію, в убранні артисток вар'єте вискочили жінки, що працюють в лабораторії, які ані за віком, ані за будовою тіла в такі артистки не годилися.

Серед них була сива, очкаста бібліотекарка, що скрипіла суглобами, коли піднімала високо ногу, майже квадратна товстуха кухарка зі своєю помічницею, довгою, як каланча, нескладною, незграбною дівицею Дунькою, яка старалася щосили, підкидаючи голінасті, немов у страуса, худючі ноги, і, — мене кинуло в піт,

— Лізонька, що старанно працювала подібно до інших, з приклеєною штучною посмішкою.

— Лізо! Лізонько! Що ви тут робите?! — намагався я до неї докричатися, а вона продовжувала танцювати, іноді ковзаючи по мені байдужим сліпим поглядом.

— Досить! — змилувався Сиволапцев, сидячи на верблюдові, й плеснув у долоні; позаду нього радісно заплескали, завищали мавпи, і артистки вискочили геть.

— Лізонько! — крикнув я і спробував її наздогнати, але якась невідома сила не дала мені зрушитися з місця.