Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Навіщо тобі це? — поцікавився Сиволапцев, єхидно посміхаючись. — Вона належить світу живих, а ти — мертвих, між вами — прірва!

— Знову прірва! — закричав я. — Я не мертвий, я живий!

— Він теж цьому не вірив, а зараз вже й не заперечує, — чоловік махнув рукою, і Ілля Петрович вправно засунув носилки з тілом доктора Шрейбера у вогняне горнило, відразу закривши дверцята. — За годину сорок від вашого доктора залишиться купка попелу. Була хороша людина, мріяла прославити своє ім'я науковими відкриттями, а прославила, та й те на незначний термін, — своєю смертю. Постає питання, навіщо йому потрібно було постійно корпіти на роботі, в бібліотеках, коли всі його наукові праці виявилися — ніщо, прах?!

Адже він мав пристойні статки, маєток, розділену любов із красунею Катериною, з котрою збирався одружуватися найближчим часом, і всім цим він пожертвував — заради чого?!

— Ви не праві! Михайло Федорович дуже багато зробив: його статті, наукові праці.... -я кинувся на захист доктора. — Дозвольте, за яким правом ви тут командуєте? Думаєте, я вас не впізнав? Ви хімік-неук Микола Сиволапцев

— Неважливо, яким ім'ям себе називати, головне, хто ти є. Я — Біс бажань! — гордо заявив чоловік, а мені залишилося лише саркастично розсміятися.

— Добре хоч, що не назвали себе Богом, -не утримався від уїдливої шпильки я.

— А для тебе буде різниця, якщо дивовижним порятунком будеш зобов'язаний мені, а не йому?! — розсміявся чоловік.

«Виходить, мої дитячі страхи мали підстави, і попович Мишко не помилився, роздивившись у нім біса. Нічим не примітна зовнішність, що не виділяється в натовпі, і раптом — біс?! Жахливо, що з ним була моя Лізонька, не знаючи, на яку страшну небезпеку вона наражається».

— Ілля Петровичу, добре, голубчику, що сюди зашли, — почувся голос Берестнєва, -Тимчасово призупиняємо всі наукові роботи й починаємо наводити лад. Приміщення доктора Шрейбера — Царство йому Небесне! — канцелярію, бібліотеку та прилеглі коридори -продезінфікувати глікоформоловим апаратом Ліндера, а потім окропити з гідропульта сулемою. Дерев'яні й залізні меблі обмити мильно-карболовим розчином, м'які — спалити. Зайвий мотлох, старі халати та взуття із заразної лабораторії — спалити. Та ви й самі прекрасно знаєте, як і що потрібно робити — на жаль, не вперше, — почулося тяжке зітхання.

— А... — донісся голос Іллі Петровича, і я зрозумів, що цим звуком, можливо, ще підкріпленим жестом, він цікавиться моїм станом.

— Усе в руках Господа, — жорстко пролунав голос Берестнєва. — Шанси дуже хисткі й ілюзорні. Шкода його, адже дуже тямущий був фельдшер.

«Про мене в минулому часі!» — обірвалося у мене серце, і, щоб надати мені оптимізму, знову заграв мавпячий оркестр.

— Ви відібрали у мене Лізоньку, життя! -спробував я замахнутися на нечистого, що спостерігав за мною посміхаючись.

— Я поки нічого не забирав і нічого не давав. Якщо бажаєте, то можу допомогти — ціна відома: не більше, не менше — душа! — розсміявся Біс. — Доки не пізно: я ще не зробив запису до Книги Доль. Я й так іду вам назустріч: за своє життя ви накоїли багато такого, за що відразу після смерті потрапите у володіння Люцифера на дуже тривалий термін. До райських кущей вам доведеться варитися в смолі не одне століття — так хоч поживіть нормально декілька років тут, на Землі.

У мене перед очима виникло обличчя Лі-зоньки, що читає книгу біля вікна, і я почув її думки — вона думає про мене, хвилюється, що я довго не відгукуюся.

«Вона згадує про мене?!» — у мене від радості трохи не зупинилося серце, але видіння Лізоньки вже зникло, а переді мною знову стояв Біс в людській подобі — дуже неприємний худий тип в картатому костюмі і з казанком на голові.

— Красива панночка? — хихикнув Біс. — Як же ти міг мене до неї приревнувати? Хіба ти недостатньо її знав, щоб вигадати отаке? Але я не про це. Шкода її! Революційні справи її до добра не доведуть, ба навіть гірше. Вона по дурості дозволить зберігати у себе в підвалі динаміт, гримучу ртуть, словом, усе, що треба для виготовлення бомб. Після однієї невдалої революційної справи до неї додому прибіжить ховатися товариш Сергій.

— Він же загинув, — здивувався я.

— Ні, поки не загинув. Його вистежать в її будинку, він почне відстрілюватися, а потім підірве динаміт в підвалі. Пух! — махнув руками Біс.

— Вона ... загине від вибуху?

— Ні, вона не загине від вибуху — її повісять, оскільки вибух вб’є чимало поліцейського люду. А ви своєю душею можете врятувати себе, її від шибениці. Одну — за двох! Я дуже щедрий, ви не знаходите?! Вам навіть не потрібно кров'ю розписуватися — зараз не середньовіччя, наука далеко пішла, тим паче, що ваша кров заражена чумними паличками. Чорнила буде достатньо, — і Біс подав мені загострене гусяче перо, на кінчику якого виднілося чорнило. «Лізоньці загрожує жахлива небезпека й ганебна смерть! Я врятую її!»