Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Мій батько дуже любить мене, бажає щастя, і не суперечитиме моїй волі. Обов'язково приходьте — я чекатиму! — вона сама підставила свої губки для поцілунку, і, відходячи, жалісливо вимовила:

— Все ж це так жахливо — померти в дев'ятнадцять років! Нічого хорошого не побачивши та не випробувавши на білому світі -лише смерть!

Повертаючись додому, вирішив відвідати Клаву — адже я був її боржником, та й принади її тіла мене вабили після тривалого стримування. Я передчував задоволення показати, заплативши Клаві за обслуговування у борделі, хто — я, а хто — вона!

У мене був відмінний настрій — Доля посміхнулася мені, і я чекав від неї наступних подарунків. Подейкують, ангел у людини знаходиться за правим плечем, а біс за лівим, але мені здається, що вони іноді міняються місцями, і від цього не завжди погано. Роман про ЖАХ я напишу, коли відчую, що готовий до нього.

— Я так розумію, це — ваш трофей з останньої поїздки до Туреччини? — глузливо запитав Олег, знімаючи зі стіни довгий, з легким вигином, ніж із характерними для східних країн контурами у світлих піхвах. -Привезли японський кусунгобу замість місцевого турецького ятагана. Світланко, як ти допустилася такого? Адже кусунгобу — це ніж для сєпуку!

— Не знаю, що за страва така — сєпуку, готувати її я все одно не вмію. Через цей кинджал я стільки перенервувала, поки проходили митний огляд — це ж таки зброя, і могли бути неприємності, — пригадала Світлана й осудливо подивилася на чоловіка, Андрія.

— Світланко, не хвилюйся! Сєпуку ми готувати не збираємося, — заспокоїв Андрій, розпалюючи дрова в каміні. — Харакірі робити собі не будемо.

— Господи, збережи від такого! — здригнулася Світлана.

— Олег показує своє незнання цього предмета — це не ритуальний ніж кусунгобу, а малий самурайський меч — вакідзасі. Це можна визначити навіть за довжиною леза. Ніж для сєпуку не перевищує в довжину 25 сантиметрів, а тут цілих півметра. — Андрій із задоволенням дивився, як розгорається полум'я в каміні, все більше набираючи силу та віддаючи тепло. -Мале лезо ножа для сєпуку було передбачене для того, щоб не зачепити хребет при проведенні надрізу уздовж кишечника. — Він провів пальцем по тулубу показуючи, як треба робити розріз.

— Не обов'язково, — не погодився Олег, -довжину леза регулювали. Для цього його частину обмотували матерією та...

— Хлопці, знайдіть іншу тему для розмови! — заблагала Світлана. — Вона мені не подобається. Андрійку, ти мене дивуєш: мало того, що ведеш такі розмови, а ще показуєш на собі. Не роби цього більше! Не клич на себе біду!

— Свєто, ми замовкаємо. Говоримо тільки про погоду та природу! — Олег слухняно повісив ніж на стіну.

Компанія розташувалася в залі на другому поверсі дачі, нещодавно придбаної молодою сімейною парою Іконникових — Андрієм і Свєтою. Умеблювання кімнати збереглося від колишніх господарів: розкладний велюровий диван, два крісла-ліжка зі світло-зеленою гобеленовою оббивкою, дерев'яний журнальний столик, на якому тіснилися тарілки із закусками та винні пляшки.

— Як це прекрасно: знаходитися далеко від міського шуму, бути поряд із природою, насолоджуватися нею, — мрійно промовив Андрій, тридцятидворічний альбінос, ворушачи коцюбою дрова, що горіли в каміні. Біле його волосся видавалося ненатуральним, немов знебарвленим перекисом водню, але насправді цим він був зобов'язаний тільки природі.

Світлі, майже жовті очі під безбарвними віями відразу притягували погляд своєю незвичністю при винятковій білизні шкіри, яка бурхливо реагувала на пряме сонячне світло веснянками, примушуючи чоловіка ховатися в тіні.

— Як на мене, раз — це здорово, а якщо постійно, то стомлює, — жартівливо заперечив чорноволосий здоров'як Олег, розвалившись в кріслі й потягуючи біле вино з фужера. — Особливо щодня мотати по вісімдесят кілометрів туди-сюди. Я міський житель, і, довго знаходячись на природі, якщо не помру від чистого повітря, то на депресію від туги за асфальтом, шумом, вихлопним газом захворію точно.

— Олеже, ти це говориш, бо ще не відчув усіх цих принад і ніколи не мав дачі. Сьогодні тобі не поталанило: приїхавши до нас, ти потрапив у затяжний дощ, а ось завтра, коли розпогодиться, ти будеш іншої думки, — підтримала чоловіка Світлана. — Хлопчики, чаєм не бажаєте побавитися? З найсвіжішими заварними тістечками «еклер».

Незважаючи на професію бухгалтера, що змушувала її часто затримуватися на роботі, Світлана любила у вільний час поратися на кухні, особливо із випічкою. Професія, що зумовлює малорухливий спосіб життя, та захоплення всякою смакотою — прямий шлях до зайвої ваги. Проте повнота майже не торкнулася фігури чарівної тридцятирічної русокосої жінки з мрійливими волошковими очима, закоханої у вірші Цвєтаєвої та Ліни Костенко.