Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Опритомнівши вранці, я відразу відчув, що висока температура відступила, й слабким голосом попросив пити. Тут піднявся ґвалт, до мене прийшов Берестенєв, тільки й вимовивши: «От-с. Шляхи Господні невідомі-с. Сподіватимемося». Незважаючи на слабкість в тілі, я не сумнівався, що видужаю й житиму. Лише гарячкове марення, яке я бачив, коли був непритомним, не давало спокою: надто вже воно було натуральним, немов я насправді спілкувався з Бісом, прислужником Сатани.

Прийняв для себе рішення: після одужання обов'язково з'їжджу на вичитки до Соловецько-го монастиря.

Мені не вірилося, що я знову в Петербурзі, покинув похмурі, вічно сирі стіни форту-лабораторії, що більше не наражатимуся на зараження смертельними інфекційними захворюваннями, хіба що — застудними, на які таке щедре побудоване на болоті місто.

Літо добігало до кінця, сьогодні спохмурніле небо мжичило легким дощиком, але мені було приємно крокувати по багатолюдних вулицях, я радів невгамовному шуму механічних екіпажів, гуркоту повільної конки, хрипким голосам візників, що покрикують на коней, і дзвінким голосам хлопчаків-газетярів, що привертають увагу черговою сенсацією.

Моє одужання було схоже на диво, яке шановані доктори лабораторії пояснили міццю мого організму, а також чудодійною силою протичумної сироватки, що виготовляється ними. Видужав і доктор Падлевський, і тільки прах доктора Шрейбера поповнив колумбарій, влаштований у бібліотеці лабораторії. Цими серпневими днями завідувач лабораторією доктор Берестенєв дав мені тиждень відпустки для відпочинку та зміцнення здоров'я, чим я негайно скористався, сподіваючись побачити Лізоньку, а вже потім відвідати своїх батьків.

У мене з голови не виходило похмуре пророцтво стосовно Лізоньки, побачене в маренні під час хвороби, і я відразу, тільки-но трапилася нагода, їй написав. У відповідь я отримав від неї дуже теплого листа з деякими туманними натяками, привітами, за якими мені ввижалася зловісна фігура товариша Сергія, і я вже не сумнівався, що він живий і продовжує діяти. І якщо це так, то, можливо, фантасмагоричні картини майбутнього, що примарилися мені, могли мати під собою основу.

Безглуздо раціонально пояснювати дивовижні випадки, що іноді трапляються між близькими людьми, які відчувають один одного на величезних відстанях без допомоги най-могутнішого бездротового зв'язку. Так і я відчував Лізоньку, знав, чим вона займається, про що думає. Я серйозно мучився побоюваннями, щоб вона не вчинила трагічної помилки, дозволивши зберігати вибухівку у себе в будинку. Внутрішній здоровий глузд протестував проти подібних побоювань, наполягаючи, що це було лише марення, неможливе в реальності.

Щоб розвіяти дошкульні сумніви, я поспішав побачити Лізоньку та з'ясувати, наскільки думки, страхи, які від мене не відстають, мають реальні підстави щодо неї. З Лізонькою домовилися зустрітися в Літньому саду, де так давно, а насправді — усього кілька місяців тому ранила мені серце Селіна, на щастя — неглибоко.

Ми дуже зраділи нашій зустрічі, і, взявшись за руки, як діти, гуляли парком, потонувши в потоці щастя, що заполонило нас, радіючи дощику, що мжичив, і ласкавим, теплим сонячним променям, що раз у раз змінювали його; навколишній світ був добрий і світлий. Я неабияк змокнув, оскільки парасолька Лізоньки не могла нас двох захистити, але почував себе чудово й зомлівав від щастя, милуючись Лізонь-кою, ловлячи кожен рух її тіла, рук, обличчя.

Ми весело базікали про все на світі, ділячись світлими подіями, що сталися за час розлуки, уникаючи тем, що могли торкатися нашої суперечки або всього того, що стосувалося революції. Але недомовленість мучила недовго, поступово підпорядкувавши собі мої думки, від яких не піти, які не обійти.

— Як поживає товариш Сергій? Він не згадує про мене? — я допитливо подивився на Лі-зоньку, а вона несподівано розплакалася:

— Вони всі.... загинули!

Гучні ридання охопили її, точно в ясний літній день похмурі грозові хмари раптом заполонили небо і пішов проливний дощ. Лише згодом, з уривчастих фраз мені вдалося звести воєдино її розповідь, і я був приголомшений, наскільки моє хворобливе марення було схожим на реальні події, що сталися.

Група під керівництвом товариша Сергія планувала замах на прем'єра Столипіна. До групи прибув фахівець із виготовлення бомб, партійне псевдо — «Хімік». Для більшої конспірації зв'язок з ним повинна була забезпечувати Лізонька як людина, що заслуговує довіри, хоча вона не була членом партії есерів. Важливу роль зіграло те, що вона жодного разу не «засвітилася» в поліції.