Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Ой, мені страшно! — прошепотіла, захолонувши, Світлана.

— Будинок досить старий, йому більше двадцяти років, от старі мостини розсохлися і скриплять. — невпевнено припустив Андрій.

— Критерій істини — практика. Піду нагору, подивлюся, — посміхаючись, повідомив Олег і піднявся, продемонструвавши свої метр дев'яносто. — Ліхтарик є в цьому будинку?

— Є, але на першому поверсі, при вході, на тумбочці під дзеркалом, — перелякано видихнула Світлана, її кругле личко навіть подалося від тривоги.

— Значить, обійдуся свічкою — так буде навіть цікавіше, — Олег узяв свічку в руку та попрямував до виходу з кімнати.

— Я з тобою, — схопився Андрій.

— Сама тут я не залишуся! — злякалася Світлана, утримавши його за руку й притиснувшись в пошуках захисту.

Олег піднімався по сходах, прикривши долонею танцюючий вогник свічки, і з кожним кроком, з кожною сходинкою почував себе все непевніше. Одна справа — бравада на людях, інше — коли залишаєшся наодинці з невідомістю. Непроглядна темрява лоскотала нерви, небезпека ховалася в темних кутах, за меблями, за дверима. Йти далі бажання не було. Хотілося скоріше повернутися вниз. Адже він уже достатньо показав свою хоробрість, час подумати про розсудливість. Але він продовжував огляд, з кожною хвилиною відчуваючи себе все спокійніше.

Тільки-но Олег простягнув руку, щоб відкрити двері до останньої кімнати, як внизу, на першому поверсі, пролунав гучний стук у вікно — один раз, другий, третій. Потім настала тривожна тиша. Олег перебував в нерішучості: закінчити огляд тут або спуститися? Стук повторився, але тепер стукали у вхідні двері. Олег живо обернувся й швидко рушив по коридору назад, до сходів, але від його квапливих рухів вогник свічки згас.

Він чортихнувся — з собою не було ані сірників, ані запальнички, і подальший шлях йому довелося пройти в повній темряві, навпомацки.

Почувши стук у вхідні двері, Світлана перелякано скрикнула. Андрій підхопився, здолавши її опір, але вона вчепилася в його ногу.

— Не потрібно! Не пущу! — голосно прошепотіла вона.

— Припини істерику! — спохмурнів Андрій. — Пограли в страшилки — і годі! Піду подивлюся, хто там прийшов.

— Не потрібно! Нехай краще Олежка сходить, а ти побудь зі мною. Чи двері взагалі не відкриватимемо — ми нікого не чекаємо, і це буде чужа людина. У мене погане передчуття: якщо ми відкриємо двері, то ... — квапливо вимовила Світлана і, не закінчивши фразу, перелякано замовкла.

— Не дурій! Я пішов, — Андрій нахилився, різким рухом розімкнув руки дружини, узяв запалену свічку і вийшов з кімнати.

— Навіщо, навіщо ти це робиш — адже я тебе просила, — прошепотіла Світлана, тремтячи від страху, із завмиранням серця прислухаючись, як чоловік спускається по скрипучих дерев'яних сходах на перший поверх.

У вітальні залишилася лише одна свічка, що горіла, і вона подумала: було б непогано запалити ще декілька. В ту ж хвилину, скрипнувши, відчинилися двері в кімнату, і порив холодного повітря, увірвавшись, загасив останню свічку. У темряві лише світився зловісним рубіновим світлом жар в каміні, і серце її стиснулося від жаху. Вона почула чужі скрадливі кроки і, задихаючись, намагалася стримати дихання, що зрадницьки видавало її присутність тут. Їй стало зимно, немов Зло, що проникло сюди, зуміло вмить заморозити кімнату.

«Що робити? Зачаїтися? Сховатися? Куди? Адже будь-який рух мене видасть!»

А кроки все наближалися.

— Андрію! Світланка! Де ви?! Що тут відбувається?! — заспокійливо прозвучав голос Олега.

— Я тут, Олежко! — Світлана тяжко зітхнула. — Як ти мене налякав!

— Чому ти в темряві?

— Ти двері відкрив — протяг і загасив свічку. Сірники та свічки мають бути на камінній полиці.

За кілька хвилин вогники освітили кімнату й страх відступив.

— Щось Андрій довго не йде! — затурбувалася Світлана.

— Я піду, подивлюся, що там у нього.

— Олежко, мені ніяково залишитися тут одній. Нумо разом спустимось вниз.

Але тут вони почули, як по сходах піднімаються декілька людей і застигли в очікуванні.

Разом з Андрієм до кімнати увійшла дівчина з розпущеним темним волоссям, що висіло сплутаними пасмами, в наскрізь мокрій сукні, котра щільно облягала її струнке тіло.

— О, Господи! — перелякано прошепотіла Світлана.

— Це — Вероніка, — представив Андрій нічну гостю. — Вона приїхала на гостину до сусідів по дачі, Архангельських, але тих удома не виявилося — видно, забули про запрошення. Вона побачила автомобілі біля нашого будинку й проситься перечекати у нас негоду.