Валерій дістав ніж, щоб звільнити руки й ноги чоловіка, вирішивши залишити того в лісі, щоб той сам, пішки діставався до міста. Але, лишень руків'я ножа зручно лягло йому в долоню, далі все сталося, як в тумані. Ніж легко увійшов до тіла і далі пішов, розкриваючи черевну порожнину, кров поштовхами била з рани, обливаючи руки, забруднивши сорочку. Андрій кричав, корчився від жахливого болю й затих, лише коли Валерій вирвав з грудей серце, яке ще деякий час жило в руках.
Він розпалив вогнище, на якому спалив нутрощі чоловіка, бурмочучи незрозумілі слова, які раптом прийшли йому в голову. Потім дістав рулон поліетилену, з незрозумілою для нього самого метою придбаний за день до того, й упакував знекровлений труп чоловіка. Вивіз його до Козацьких валів і там викинув. Залишок ночі проспав спокійно.
Наступного ранку спогади про скоєне вбивство нажахали його. Він не вийшов продавати картини, знаходячись в істериці, не знаючи як вчинити: піти повинитися в міліцію або зачаїтися. Не знаючи, куди себе подіти, він блукав містом, перебуваючи в напівнепритомному стані, а в голові стукало: «Смерть! Смерть! Смерть!» Свідомість раз у раз покидала його, і тоді він не знав, що робить.
Оговтався в купе потяга, що вирушає до Львова. Хлопець, що сидів навпроти, виставив на стіл пляшку горілки, виклав шматок ковбаси, хліб і збирався піти до провідника по ключ, щоб відкрити консерви.
Валерій дістав ніж з кістяною ручкою й протягнув хлопцеві. Той швидко відкрив консерви, нарізав хліб і зацікавлено почав роздивлятися ніж. Валера швидко розлив горілку по склянках.
До купе зазирнула молода похмура провідниця:
— Чоловіки, бешкету не буде? Міліцію мені не прийдеться викликати?
— Ні в якому разі, — хлопець посміхаючись, запропонував їй. — Може, ковтнеш?
Провідниця відмовилася й пригрозила:
— Дивіться у мене, чоловіки! — та зникла за дверима.
— Здригнемося?! — запропонував хлопець. -За знайомство! — і перелив горілку до горлянки.
Валера зійшов з потягу вночі, залишивши в купе сплячого попутника та свого ножа. Під час допиту він сказав, що ніж викинув з моста в Дніпро, розуміючи: його слова складно буде перевірити — адже, якщо не знайдуть ніж в річці, не факт, що його там не було.
Лежачи на лікарняному ліжку, він не сумнівався, що щоденник Родіона Іконникова у нього узяла Вероніка, яку вразило прізвище його діда по матері, лише потім він здогадався — чому. Вирішив про свої здогадки промовчати, втім, для слідства щоденник не являв ані найменшого інтересу. Подальша власна доля його не цікавила: буде це тюремна камера або палата в психіатричній лікарні — він відчував, що всередині він мертвий і всі подальші зусилля медиків марні.
Пономаренко Сергій Анатолійович закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у геології, в театрі, в університеті, у бізнесі, сценаристом та шеф-редактором у кінокомпанії. Багато мандрував: був на Таймирі, Алтаї, в Сибіру, Середній Азії, на Кавказі, в Молдові, Білорусі, країнах Східної Європи. Перше оповідання опубліковане у міжнародній газеті «Сім континентів» у 1999 році, перша збірка повістей та оповідань «Лиса гора» вийшла у 2000 р. Автор 17 гостросюжетних романів: «Сьома свіча», «Психостриптиз», «Змія у траві», «Я буду тебе кохати вічно», «Касандра», «Лик Діви», «Місія Діви», «Місячне затемнення у зимовому саду або Санітар моргу», «Прокляття скіфів», «Відьомський пасьянс», «Відьомський подарунок», «Відьомський знак», «Прокляття рукопису», «Чародійське коло», «Час Самайну», «Відьомське полювання» (всі — російською мовою). У цих творах переплітаються різні жанри: детектив, пригоди, містика, історія, фантастика.
Роман «Психостриптиз» здобув нагороду на книжковому ярмарку у Харкові (2002) у номінації «Інтеллектальний детектив». Роман «Лик Діви», за опитуваннями журналу «Кореспондент», увійшов у десятку найбільш популярних книг 2006 року. З романом «Відьомський подарунок» Сергій Пономаренко став лауреатом премії імені Володимира Короленка НСПУ (2011). «Сьома свіча» і ряд оповідань перекладені та видані у Польщі (2012).
Член Національної спілки письменників України.
Українською мовою видається уперше.
Автор — Огюст Вильє де Ліль-Адан
Читать дальше