Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Простіше простого, — пояснив Олег. -Шапочка пласка зверху, середина запала — вийшли невеликі ріжки з боків. Тінь від неї падає — і справді ввижається біс, — і він повернувся до художника.

— Дівчинку не пожалів, а коли я повідомив про бомжа-свідка, то ніяк не прореагував — чому?

— Я був тією ночі на кладовищі, але до того, як я наважився діяти, той бомж помер від горілки. Зате я побачив там тебе і зрозумів — це була пастка, але Доля була до мене милостива, — розвів руками художник.

— Цієї ночі Доля обернулася до тебе задом, — констатував Олег, дістаючи мобілку. — Сюди приїхав сам — назад тебе відвезуть. З почтом, з охороною.

— Так. — погодився художник, опустивши голову, згорбившись, — Я програв.

Олег почав набирати номер на мобілці, але в ту ж мить художник блискавкою кинувся до нього, виставивши руку з ліхтариком. Тіло Олега затряслося від електричного розряду , що приніс нестерпний біль, пронизавши серце, і він завалився на підлогу, повністю паралізований, неспроможний навіть ковтнути повітря, сіпаючись у судомах. Навколишній світ втратив форми, лише кольоровими плямами затанцював навколо нього, граючи зі свідомістю, як хвилі з порожньою пляшкою. Слова художника, то наростали за силою, то стихали, ледве доходячи до Олега.

— Ти не поцікавився, як мені вдалося впоратися з твоїм приятелем? Це було твоєю помилкою, як і його. Електрошокер-паралізатор -прекрасна річ! На вигляд — звичайний ліхтар, а ховає в собі триста тисяч вольт, які дають мені перевагу в декілька хвилин, і я негайно ними скористаюся.

Художник дістав з кишені моток скотча й став замотувати руки безпорадного Олега. Наталка кинулася на нього, але він недбалим ударом відправив її до протилежного кутка кімнати. Дівчина ударилася головою та затихла.

— Не хвилюйся — дійде черга і до тебе. -пообіцяв він із посмішкою.

Олег став помалу опам'ятовуватися, але було вже пізно — його руки і ноги були сповиті скотчем, а художник уже займався Наталкою.

— Відпусти її! Я тебе прошу — вона мовчатиме! — попросив він, заялозивши по підлозі, проклинаючи себе за легковажність.

— Обов'язково мовчатиме — мертва! — посміхнувся художник і заклеїв Олегу рот клейкою стрічкою. — Я вас не патратиму — це буде вже перебір. Ви просто зникнете — ямка в лісі й негашене вапно допоможуть мені в цьому. Простіше було б утопити — річка поруч, але ж спливете! Ти он який здоровий, не менше двох чавунних батарей знадобиться. А де їх узяти?

— Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! -бурмотала Вероніка.

— Кохана, це усе дурниці, — звернувся до неї художник. — Головне — ми разом. І будемо завжди!

— Поїхали, малюче! — вимовив художник, узяв Олега за ноги та поволочив по підлозі. -Твоя подружка буде трохи легша.

Він стягнув Олега по крутих східцях, і від безлічі ударів у того закрутилася голова. Стрічка, що закривала рота, стягувала шкіру обличчя, заважала дихати. Біля «шкоди» Олега присусідилася темно-синя «четвірка». Художник завошкався, розкладаючи задні сидіння.

Навкруги стояла нічна тиша, і надії Олега на диво — приїзд Архангельських, звільнення -канули в Лету.

Художник відкрив кришку багажника і, напружившись, затягнув туди тіло Олега.

— Важкий! — поскаржився художник і накинув на нього стару запорошену колючу ковдру, під якою стало дихати ще гірше. Олег заворо-чався, намагаючись її скинути.

— Який ти невгамовний! — покартав художник. — Ти мене — змушуєш! Зараз принесу це-лофан та молоток — він тебе заспокоїть. Нічого особистого — тільки заради справи! — Олег почув кроки, що віддаляються. Подейкують, перед смертю згадують минуле життя, за чимось жалкують, щось хочуть повернути. Олег нічого не згадував — він хотів жити, люто крутився, маючи шансів не більше, ніж хробак на гачку.

— Ва-ле-ра! Ва-ле-ра! — скандували, біснувалися трибуни стадіону, передчуваючи гол, коли він, обдуривши захисника, вийшов на поєдинок з воротарем, але на цьому сон зазвичай закінчувався, щоб через роки нагадати про себе. Можливо, Валерій Витович міг у майбутньому стати відомим футболістом, як йому пророкували всі друзі й знайомі, — адже він у восьмому класі вже грав у дублі юнацької збірної, — якби не прикра подія.

Того ранку було все проти того, щоб він пішов кататися з друзями на лижах в Голосіїво: мало не проспав, ледве знайшов лижні черевики, відмовився від принадної пропозиції батька проїхатися за кермом старенького «москвича» по периметру гаражного кооперативу в обмін на допомогу в ремонті, того ж «москвича». Не можна було сказати, що Валерій був любителем лижних прогулянок — це був його другий вихід, на чужих лижах, оскільки своїх він не мав.