Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Не знаю, — у Вероніки дрібно затремтіли губи. — Ви хочете сказати...

— Що я говорю правду: три тижні тому Андрій був убитий. Можливо, вбивця перед смертю змусив його подзвонити тобі й повідомити подібну нісенітницю — не зможе він дзвонити, а тільки слати СМС.

Вероніка відступила до стіни, притиснулася до неї спиною:

— Але чому?!

Олег підійшов до неї ближче:

— Вбивці було дуже важливо, щоб ти думала, що Андрій живий. Саме ти! З цього виходить: головна причина вбивства Андрія пов'язана з тобою! Не сатаністи скоїли ритуальне вбивство, а вбивця намагався таким чином замести сліди!

Вероніка закрила обличчя руками, бурмочучи:

— Я не вірю. Не вірю! Андрій живий! Живий!

— Навіщо усе це потрібно було вбивці? -здивовано запитала Наталка. — Для чого?

— Ти не здогадуєшся про мотив? — Олег торжествував, почуваючи себе одночасно Шерлоком Холмсом, Мегре, Пуаро.

Двері в кімнату відкрилися, увійшов художник, одягнений в легку курточку, пошарпані джинси, з ліхтариком в руці, а на голові — темна лижна шапочка:

— Причина одна — кохання! Кохання, через яке люди готові піти на жертви або... принести в жертву.

Очі в художника виглядали сумно, немов у побитого собаки. Він не був схожий на кровожерного вбивцю, що прийшов по чергову криваву жертву, а нагадував людину, котра пережила велике горе.

— Аплодувати ми вам не станемо. Ваша любов егоїстична й забрала життя трьох людей. Кохану Вероніку ви зробили нещасною — відібравши у неї справжню любов, — холоднокровно зауважив Олег, спостерігаючи за тим, хто ввійшов. Непомітно було, аби той був озброєний .

— Я прийшов не вбивати, і зброї у мене немає! — правильно розтлумачив погляд Андрія художник і підняв руки, немов запрошуючи себе обшукати. — Не можу сказати, що я в захваті від цієї зустрічі з вами, але, очевидно Доля так розпорядилася. Я намагався діяти їй наперекір, і нічого не добився. Я програв!

— Ви чекали зустріти біля дачі одну Вероніку. Розповіли б їй вигадану історію і відвезли б її геть. Невже думаєте, що вона поїхала б з вами? — поцікавився Олег, вирішивши зв'язати усі ниточки в одну.

— Чому ви думаєте, що я збирався її кудись відвезти? — у свою чергу поцікавився художник. — Невже ви мене підозрювали?

— Під час останнього відвідування я звернув увагу, що велика частина картин відсутня в квартирі. Навряд чи у вас був надзвичайно вдалий день і черга покупців юрбилася біля них, тим паче, що ви опинилися вдома раніше, ніж зазвичай. Виходить, здали картини гуртом за півціни.

— Значно дешевше, — виправив художник.

— З цього виходило, що вам знадобилися гроші для великої купівлі або від'їзду, — про-довжив Олег. — Ось тоді-то у мене зародилася думка зустрітися з Веронікою раніше за вас і гарненько її розпитати. Ще під час зустрічі в кафе Вероніка зронила фразу, яка мене постійно мучила. Коли я повідомив її, що хазяїн дачі мертвий, вона заперечила, сказавши про якийсь дзвінок. У Світлани я поцікавився про мобілку Андрія та дізнався, що вона була знайдена біля трупа. Тому визнав слова Вероніки звичайною для неї чудасією. Тепер ми слухаємо вас.

— Я кохав і кохаю Вероніку. Здогадувався, що у неї є хтось інший, їй далеко не байдужий. Я намагався заслужити її любов і все робив для цього. Вона цінувала це і ... спала зі мною з вдячності. У неї з іншим були непрості стосунки: вони сварилися, розходилися та знову сходилися. Про це я судив з її поведінки: коли вона була ласкавою зі мною, немов ангел, іноді навіть виявляючи щось на кшталт любові, я розумів — у неї суперечка з НИМ.

Одного разу вона навіть пообіцяла мене покохати назавжди, привела на місток закоханих і на знак цього повісила замок.

Олег згадав, як Вероніка на мосту зняла замка й пожбурила в кущі. А художник, втупившись невидющим поглядом вперед, продовжував розповідь. Було видно, що він не для оточення виливає душу, а для себе.

— Минав час, вона ставала нервовою, все їй було не так, нічим я не міг її вивести з цього стану. Я розумів — вона думає, згадує про НЬОГО. Вона зникала на декілька днів, поверталася веселою, ласкавою і ми жили душа в душу, але потім все повторювалося знову... Я був згоден і на це — аби вона була завжди зі мною. Я сподівався своєю любов'ю добитися любові від неї.

— У тебе смердить з рота! — раптом закричала Вероніка, грізно втупившись на художника. — Ти — мерзенний, мерзенний! Я ледве стримувала огиду, коли ти копошився на мені!

— Кохана! Заспокойся! Я знаю, що нам з тобою було добре! — м'яко вимовив художник.