Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! -Вероніка відвернулася до стінки і забарабанила по ній кулачками. — Ти убив Андрія! Андрія!

— Дійшло до того, що вона кілька разів злягалася з НИМ у мене вдома, коли я простоював з картинами на Андріївському узвозі. Про це мені розповіли сусіди, і я з нею суворо поговорив. Вона пообіцяла й слово своє стримала, але час від часу зникала з хати на два-три дні. Я вивудив з її мобільного телефону номер її коханого, дізнався як його звуть, але все не наважувався з ним поговорити, поки...

— Ти — боягуз! Боягуз! Боягуз! Андрію, що я без тебе робитиму?! — заплакала Вероніка, і Наталка підійшла її заспокоїти.

— Місяць тому Вероніка зізналася, що вагітна, але не від мене. Я пообіцяв, що її дитина буде моєю і запропонував узаконити наші стосунки. Вона попросила час для відповіді — я погодився. Потім вона знову зникла на два дні: ту ніч вона провела з вами. Повернулася в піднесеному настрої — я зрадів, побачивши її веселою, — до цього вона два тижні ходила сумною, аж тужливою. Але я даремно радів: вона повідомила, що більше жити зі мною не буде, їй зробили пропозицію, але треба почекати місяць.

— І тоді ви вирішили убити Андрія? — напружився Олег.

— Ні. Я не думав його вбивати — хотів тільки налякати, щоб він відчепився від неї. Він неправильно повівся. Подумав, що я — лайно, покидьок! Того дня він зустрічався з Веронікою тут, на дачі, вдавався до любовних втіх, а потім, задоволений і ситий, поїхав на зустріч зі мною, — обличчя художника скривилося від болю і він обернувся до Вероніки. — Він сам мені розповів про це!

— Ти убив його! Ти убив його! — заголосила Вероніка, а художник, заспокоївшись, не звертаючи уваги на сльози дівчини, продовжив розповідь:

— Потім він каявся, але я вже не міг його відпустити живим. Він багато чого розповів про свої стосунки з Веронікою, про дружину, другу мобілку. Він не міг не розповідати — йому було дуже боляче, і нам ніхто не заважав. Коли все закінчилося, я вирішив представити це ритуальним вбивством, щоб списати все на са-таністів. Навчаючись в художньому інституті, я іноді підробляв в морзі, щоб краще вивчити анатомію тіла людини .

Олег уявив голого, беззахисного Андрія, що терпить неймовірні муки й приниження від цього покидька. Він ледве стримував себе, щоб не кинутися на огидного сморчка-вбивцю, розуміючи: якщо зірветься, то не отримає відповіді на інші питання:

— Навіщо знадобилося вбивати його дружину — Світлану?

— В цьому вже ти повністю винен! — на фізіономії художника промайнула хитра посмішечка. — Вероніка зникла й більше не показувалася в мене, але я не хвилювався: щодня посилав їй СМС з мобільного твого приятеля. Знав: знадобиться вона мені — призначу зустріч, і прилетить, як на крилах. Мені було краще, щоб її поки не було поруч — не знав, як обернеться розслідування. Усе зійшло б з рук, якби ти не з'явився у мене вдома. Я зрозумів — продзвенів дзвіночок Долі та вирішив увечері вирушити до тебе в гості.

Я не думав нікого вбивати — тільки розвідати обстановку. У тебе в квартирі опинилася дружина цього. Спочатку вона мене нормально зустріла, але потім ні сіло ні впало почала кричати, що я вбивця її чоловіка, і мене вона бачила уві сні. Недоумкувата! Що мені залишалося робити? Довелося її відправити до чоловіка, але менш болісно.

Кривава пелена застилала Олегові очі, серце було готове вискочити з грудей, хотілося цю недолюдину знищити в такий самий спосіб, як він убив його приятелів. Але чи буде це краще? Будь-який біль триває недовго, а вбивці загрожує до кінця своїх днів провести життя в кам'яному мішку, де час тягнеться вічність, стаючи тортурами.

— Віолету за що ти убив?

— У мене бували халтури на цвинтарі -нанести портрет покійного на пам'ятник, там кілька разів перетинався з нею. Повертаючись із твоєї квартири, я зустрів її, коли вона заходила до парадного. Я ще не знав, що вона твоя сусідка, але дзвіночок Долі знову продзвенів. Я знав, що її знайду на кладовищі — так і вийшло. Ми з нею розговорилися: вона, не підозрюючи мене, розповіла, що втекла від ментів, оскільки в сусіда виявила у ванні мертву тітку. Я розумів: якщо менти її знайдуть і вона розповість про нашу зустріч в парадному — для мене це буде кінцем. Мені її було шкода, але був змушений. Бідна дівчинка!

— А як у вас на голові опинилися роги? -втрутилася Наталка.

— Роги?! — посміхнувся, не розуміючи, художник. — На голові у мене була лижна шапочка, щоб приховати волосся.