Сергей Пономаренко - Тенета бажань

Звук міліцейського автомобіля наближався, чувся вже зовсім близько, виднілося світло фар. Художник наступив Олегові на груди, позбавивши того можливості чинити опір, і замахнувся ножем.

— Я ж — не вбивця! — сказав він, швидким рухом розпоров собі живіт, і, обливаючись кров'ю, впав поряд з Олегом.

— З днем народження, Наталі! — Олег підняв фужер з шампанським.

— І тебе — з днем народження, Олежко! -відгукнулася Наталка, протягнувши назустріч свій фужер. Вони розташувалися на відкритому майданчику ресторану, з якого відкривався дивовижний вид на річку : широку, зовні спокійну, повну величі й сили.

— Знаєш, відчуття таке, що насправді знову народився, — вимовив Олег, пригубивши шампанське. — Коли лежав безпорадний у багажнику, розуміючи, що за кілька хвилин помру, інакше переосмислив життя. Було таки жахливо сприймати реальність того, що навколишній світ існуватиме — а нас не буде! Адже тільки перед лицем смерті починаєш розуміти: щастя — це життя! Й усі проблеми та неприємності підкидає нам не підступний Рок, а ми самі, сво-

їми безрозсудними діями.

— В цьому ти правий, — енергійно закивала головою Наталка. — Усе, що нам довелося пережити, це тільки від твоєї легковажності, від твоєї звички діяти, а лише потім думати

— Не потрібно перебільшувати — не такий вже я легковажний і відчайдушний, — Олег протестуюче похитав головою.

— Ну, звичайно, не ти потягнув нас на дачу, перед цим зробивши все, щоб ми там зустрілися з убивцею, — докірливо зауважила Наталка.

— Я не спеціально — так вийшло, — винувато знизав плечима Олег.

— Ти ще скажи — я більше не буду! — розсміялася Наталка.

— Я більше не буду! Я більше не буду! -занадто голосно вимовив Олег, так що люди за сусідніми столиками почали на них озиратися.

— Тихіше, — сполохалася Наталка. — Ми не одні.

— Хіба погано, що я — більше не буду?!

— От завів, немов папуга. Те, що за нагоди ти знову втрапиш в яку-небудь історію, я не сумніваюся. Мене ось мучить низка запитань: виходить, щоденник Родіона Іконникова був тут ні до чого?

— Чортівня, що супроводила всю цю історію, була закладена лише в наших забобонах і страхах. Адже простіше послатися на надприродне, ніж докопатися до суті.

— СМС, що отримав Андрій, смерті його родичів з періодом у 30 років — це лише збіг?

— Виходить, так. СМС — чийсь розіграш, таких чимало гуляє в Інтернеті. До речі, я знайшов цей сайт і відповів на питання. Послав СМС, але доки не отримав відповідь. Сподіваюся — років сто п'ятдесят мені гарантовано.

— А якщо це збіги лише на перший погляд? Якщо в цьому все ж є певна ірраціональна закономірність? Родіон Іконников не дожив до наших днів, але своїми діями зумовив ці події. Його щоденник, як кинутий у воду камінь, викликав хвилі, які докотилося до нас і підуть далі...

— Наталі, достовірно ми цього не знаємо і ніколи не дізнаємося. А ось те, що своїм порятунком ми зобов'язані Вероніці, ніяких сумнівів не викликає. Вона здогадалася подзвонити в міліцію й повідомити про наше викрадення, навіть дала номер автомобіля художника. Є пропозиція випити за її здоров'я. Шкода, що вона відмовилася скласти нам компанію.

— Підтримую! Вероніка — наш рятівник! Удачі їй і щастя! — вигукнула Наталка, і, їх фужери відгукнулися на слова кришталевим дзвоном.

— Вероніка сильно переживає смерть Андрія — я їй «втокмачував», що їй потрібно подумати про майбутню дитину, а не зводити себе. А вона плаче й читає вголос вірші Зінаїди Гіп-піус та інших символістів, — зітхнула Наталка

— Вона зараз живе у мами? — поцікавився Олег. — Як тобі її мама?

— Дуже набожна, все б'є поклони, замолює гріхи — видно, їх у неї за життя накопичилося дуже багато. Адже Вероніка півжиття провела в дитячому будинку. В глибині душі вона на неї досі ображається, недаремно навіть художникові не розповіла, що знайшла маму.

— Особливо пишатися там нічим, — підсумував Олег

— Олежко, ти не правий: мама є мама, і вона одна, — не погодилася Наталка й перескочила на іншу тему. — Вероніка розповіла нам дослівно про своє прощання з художником. Такий жорстокий, передбачливий вбивця, а залишив Вероніку одну, без нагляду. Невже він не розумів, що надто ризикує? Власне, так і сталося. Коли б не дзвінок Вероніки, то всі ці вбивства зійшли б йому з рук, і наші тіла потихеньку гнили в лісі. Чому він так вчинив?

— Видно, його кохання до неї була сильнішим за інстинкт самозбереження. Він зрозумів, що настав переломний момент: Вероніка або залишиться з ним, або піде, але тоді життя для нього втратить сенс. Залишивши її одну, він показав: я можу бути не лише злочинцем, але й жертвою. Зараз, в твоїх руках, я готовий стати жертвою. Вибір за тобою: прийняти її або відкинути. Вероніка прийняла його жертву, тим самим врятувавши нам життя.