Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Побачивши погоню, він усе зрозумів. Зупинив автомобіль, вихопив ніж. Я перелякалася, подумавши — зараз дасть проявитися своїм кровожерним інстинктам, почне нас різати, а порятунок так близько. Замість цього він встромив ніж собі в живіт.

— Зробив собі сепуку, у нас цей ритуал більш відомий під назвою харакірі, — пояснив Олег — І ніж для цього був відповідний — копія кусунгобу. — Тут він згадав свою суперечку з Андрієм на дачі.

— Я дізнавалася у слідчого — лікарі зробили все можливе, і його життю вже нічого не загрожує, — повідомила Наталка.

— За винятком довічного ув'язнення, — доповнив Олег. — Згадаймо моїх друзів, яких з нами немає: Андрія та Світлану. І Віолету згадаймо -вона була хорошою людиною, хоч і йоржистою. Вічна їм пам'ять, нехай земля їм буде пухом!

— У тебе бабуся така енергійна, не те, що моя — охає та ахає, — зауважив Веніамін, коли ми одягалися в роздягальні, а мені було соромно признатися, що це була не бабуся, а моя мама. Йшов 1970 рік, я вчився в третьому класі, а мамі було п'ятдесят. Тому я нікого з друзів не запрошував до себе додому, наполіг, щоб шкільні збори відвідував батько. Він був старший за маму на п'ять років, але дуже моложавий, товариський, знав масу анекдотів — до місця і не до місця. До десятого класу він якось постарів і подався.

Іноді, дивлячись на нього, я уявляв, як ми, відстрілюючись з автоматів, відходимо від фашистів до лісу. Він задихається від бігу (зайва вага й малорухливий спосіб життя), хитається: зрозуміло, що удвох нам не відірватися. Він пропонує мені тікати, а сам спробує затримати фашистів, скільки зможе. Він, крекчучи, опустився на землю, невміло влаштовуючи собі позицію, і мені стало зрозуміло, що він довго не протримається, і я з усіх ніг побіг до лісу.

Не знаю, чому такі дурниці лізли до моєї голови, але тієї зими батько загинув: повертався напідпитку з друзями, посковзнувся і прямим ходом потрапив під колеса автомобіля.

— Ви, напевно, дуже горювали за ним, -поцікавився психотерапевт, побачивши, що пацієнт замовк і втупився порожнім поглядом у вікно.

— Не знаю. Того дня я перший раз по-справжньому напився, розпочавши зранку, і на похорони не потрапив. Наступного дня мені довелося вислухати багато гірких слів від мами, в душі я був з нею згоден, але мною щось керувало недобре, я грубив, намагаючись довести свою правоту, врешті-решт, грюкнув дверима та два дні не з'являвся вдома, в школі, поки Венька не умовив мене повернутися додому. Я переміг: заплакана мама вибачилася переді мною й постаралася надалі не загострювати ситуацію.

У мене кішки шкрябали на душі, і я усвідомив значення вислову — Піррова перемога.

— Ваші батьки не мали інших дітей, окрім вас?

— Ні.

— Все ж вік вашої мами... в 40 років уперше народити... Чи, можливо, ви не знаєте?

— Можливо, і не знаю. Вони мені нічого про це не розповідали.

— А інші родичі? У вас же є ще хто-небудь? Бабусі, дідусі, дядьки, тітки.

— Більше нікого немає. Після смерті батька я натрапив на старий щоденник Родіона Іконни-кова — мого діда. Мама не дала мені його прочитати — це вдалося тільки після її смерті.

— Іконников? Адже це прізвище ваших перших жертв.

— Так. Можливо, Андрій, був мені родичем.

— Де зараз знаходиться щоденник?

— Він зник півтора місяці тому.

— Куди ж він міг подітися?

— Не знаю — втім, це неважливо. Там описувалися події майже столітньої давнини, що не мають ніякої цінності. Лікарю, я втомився. Якщо можна бесіду закінчити — я вам буду вдячний.

— Добре. Продовжимо завтра. Може, викликати сестру, щоб вона зробила вам заспокійливий укол?

— Ні, спасибі. Я посплю.

Коли психотерапевт вийшов з чотиримісної палати тюремної лікарні, де художник лежав один, той прикрив очі, зробивши вигляд, немов заснув. Насправді запитання сколихнули давні спогади: знайдений старий щоденник, а поряд з ним у футлярі ніж з кістяною ручкою, поцяткований якимись рисками. Скільки разів він збирався піти в інститут історії й спробувати дізнатися, що ці знаки означають, але щоразу щось вставало на його шляху, заважало. Валерій навіть не пам'ятав, чи брав з собою цей ніж на зустріч з Андрієм.

За первинним планом, він тільки збирався, паралізувавши коханця шокером, відвезти до лісу й полякати, щоб той відстав від Вероніки. Усе вийшло, як задумав: переляканий Андрій, лежачи на землі, розповів усе про свої стосунки з Веронікою, що в його планах не було розлучатися з дружиною, а пообіцяв дати відповідь їй впродовж місяця тільки для того, щоб уникнути скандалу під час її несподіваної появи на дачі. Поклявся, що більше з Веронікою не бачитиметься.