Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Не розумію, — через годину здивувався Олег, — ми увесь час йшли прямо, а тепер ніби ходимо по колу.

— Ніби по прямій, — погодилася Наталка, а потім згадала. — В двох або трьох місцях дорога розгалужувалася, і ми один раз повернули праворуч, а потім — ліворуч. Чи навпаки.

— Добре, що це не лабіринт Мінотавра. Трохи поблукаємо, але виберемося, — оптимізм не покинув Олега.

Вони знову рушили в пошуках виходу, але темрява безмісячної ночі позбавила їх здібності бачити, дозволяючи розрізняти предмети лише при безпосередньому наближенні до них, та й то — за допомогою слабкого світла мобільних телефонів.

— Таке відчуття, немов осліпнув — нічого не бачу, — роздратовано помітив Олег

— Ой, я згадала! — скрикнула Наталка. — Я вранці дивилася за місячним календарем: сьогодні двадцять дев'ятий місячний день — сатанинський день, час розгулу темних сил. У давнину цього дня приносили жертву темним силам, намагаючись ублажити, і остерігалися виходити в дорогу. Цього дня людина стикається з самим Люцифером! Як я могла про це забути, підбиваючи тебе на похід на кладовище! — і вона затряслася від переляку.

— Облиш свою містику. Це всього лише молодик — в цей час місяць повернений до нас неосвітленою стороною, тому так темно, — награно бадьоро заперечив Олег, але йому згадався сон минулої ночі й мороз пробіг по спині; він мерзлякувато щулився: «А раптом?»

— Олежко, ти віриш в примари? — перелякано запитала Наталка. — Адже ми в такому місці... А якщо Люцифер...

Олег намагався тримати себе в руках і гнати чортівню з думок:

— Я вірю, що всі страхи темних сил виходять від самої людини. Якщо вона дасть можливість цим страхам вирватися назовні, то побачить усе те, чого боїться.

— У мене таке відчуття, що ми ходимо по колу. Чи не біс нас водить? — не заспокоювалася Наталка. — І холод такий незвичайний — не літній.

— Наталі, припини вигадувати. Якщо я почну лякати, то ти..

— Вогонь! Там люди! — скрикнула Наталка та міцно стиснула руку Олега. Тепер і він помітив осторонь відблиски полум'я вогнища. -Вони допоможуть нам вибратися звідси!

«Я не був би таким упевненим: в такому місці люди вночі можуть бути страшніше за вигаданих живих мерців», — але свої думки Олег залишив при собі. Щоб дістатися до вогнища, їм довелося зійти з доріжки і пробиратися через могили, перелазячи через огорожі, крокуючи прямо по могильних плитах, напівзруйно-ваних горбках. У Наталки раз у раз завмирало серце, в очікуванні, що розступиться земля й за ногу схопить кістяна рука скелета і прозвучить замогильний голос: «Навіщо ти порушила мій спокій»?!

У відблисках вогнища було видно, що навколо нього розташувалися три фігури.

— Агов, хто там? — пролунав грубий, хрипкий голос, і одна з фігур звелася на повний зріст, так що її освітило вогнище.

Невисокий, кошлатий, бородатий чоловічок в старому піджаку, з-під якого виднівся светр грубої в'язки «під горло». У Олега сумнівів не було: бомжі.

— Хто, вашу матір, ломиться сюди?! — повторив чоловік, в його голосі був помітний страх, і, нахилившись, він озброївся металевим прутом.

— Не бійтеся. Ми заблукали в темряві і не можемо знайти вихід. — повідомив Олег, першим підійшовши до вогнища й височіючи над бомжем на цілу голову.

— Тут — заблукати?! Ги-ги-ги! — п'яно розсміялася жінка, що сиділа навпочіпки, одягнена, мов капуста, у дивовижний ансамбль: светр, кофта і поношена шкіряна куртка — поверх брудного квітчастого халата. Її немите волосся стирчало в різні боки, на вигляд їй були років п'ятдесят. Третім був повністю сивий старий з довгою бородою, вбраний у старий кожушок; він напівлежав, головою притискаючись до жінки.

— Що ви тут робили? — грізно запитав перший бомж.

— Тобі не ясно?! Ги-ги-ги! — знову залилася реготом жінка, не утримала рівноваги й впала на спину — оголилися синюшного кольору ноги: їх били дрижаки.

— Ми журналісти, — повідомила Наталка. -За матеріалом для статті про вбивство дівчини сюди приїхали, але пізно — нікого не застали. Трохи пройшлися — і заблукали в темряві. Ви знаєте, де тут сталося вбивство?

— А хто цього не знає?! — знову вставила жінка, прийнявши положення сидячи. — На сорок третій ділянці, де Тимоха ночувала — царство їй небесне! — і вона перехрестилася.

— Може, що-небудь розповісте нам? — Наталка, забувши про свій переляк, про те, як мріяла скоріше покинути кладовище, узяла ініціативу до своїх рук. — Про загиблу дівчину — адже вона тут жила? Якщо згадаєте щось цікаве — ми заплатимо. Правда, Олеже?