Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Не потрібно — сам розберуся.

— Ціную — не розмінюєшся на дрібниці. Замовляй по-справжньому — не помилишся.

— Спасибі — я пішки постою.

— Як хочеш, — здивовано знизав плечима чоловік. — Багато хто бажає зустрічі зі мною, а тобі поталанило.

— Це погане везіння.

— Ти знаєш, в яких випадках говорять: «щастить, як утопленикові». Чи: «кому судилося бути повішеним, той не потоне». Не полотній так, ти помреш іншою смертю. Я не прощаюся.

Несподівано чоловік кинув кішку прямо в обличчя Олегу, той закриваючись руками, сильно сіпнувся корпусом, витягнувши ноги...

— Мя-я-я-у-у! — пролунав нестямний котячий виск і Олег прокинувся.

Телевізор, як і раніше працював, йшов еротичний фільм, а в закриті двері шкрябався обурений кіт Барсик. Видно, той обрав для нічлігу диван гостя, а Олег уві сні сильно приклався по ньому ногою.

Двері трохи відкрилися і показалися Наталка, в накинутому на нічну сорочку халаті, вона підхопила кота на руки. Той став ластитися, мурчати й скаржитися хазяйці.

— Вибач, я забула з вечора Барсика у тебе. Я не знала, що ти не любиш котів.

— Тільки чорних, з блондином Барсиком -це випадковість.

— Сподіваюся, — значущо вимовила Наталка, і вийшла з кімнати.

— Вибач, я зараз зайнятий — пізніше передзвоню, — нервово повідомив Олег, почувши в трубці голос Наталки. Але та не поспішала відключатися.

— Ти сьогоднішні газети читав?

— Мені зараз не до них — я на роботі. Пізніше передзвоню, — завершив розмову Олег і вичікувально подивився на шефа — Романа Лундіна, маленького, круглого чоловічка з великими амбіціями й буйним чубиськом на непропорційно великій голові.

— Схоже, я вас відволікаю?! — уїдливо зауважив Роман, демонструючи добре поставлений голос. — У вас, як я помітив, особисті питання стоять попереду тих, за які отримуєте зарплату. В принципі, я головне сказав, а решту додумаєте самі. Якщо ви розумна людина — зможете зробити правильні висновки. Повторна розмова на цю тему означатиме одне — ми розлучаємося. Усе, можете йти, — і коротун заглибився в папери, розкладені на величезному столі, не чекаючи від Олега ані реплік чи виправдань, ані поки той вийде з кабінету.

Отриманий заряд негативної енергії вимагав виходу, і Олег уявив собі, як повертається назад в кабінет, хапає коротуна за комір і засовує головою у відро для сміття, не зважаючи на його пронизливий вереск. Але насолодитися намальованою картиною не вдалося — задзвонив мобільний, це знову була Наталка.

— Ну як — прочитав? — нетерпляче запитала вона. — Твоя думка?

— Більше слухав, — ледве стримав себе Олег.

— Що — слухав?

— Одкровення шефа. Стилістика в нього не канонічна, але вражає.

— Зрозуміла. Вибач. Сьогодні в газеті прочитала замітку про вбивство на Байковому кладовищі вісімнадцятирічної В. Т., без певного місця проживання, що уподобала це похмуре місце для житла. Дівчину, яка проживала у твого сусіда, звали Віолетою? Можливо, це лише збіг, але варто перевірити. Як ти думаєш?

В Олега перехопило подих. «Ще одна смерть? Ні, це неможливо. Причини, з яких Ві-олета покинула Вітька, зрозумілі, — зайшла в кімнату, виявила мертву Світлану і втекла геть. Куди вона могла повернутися? Туди, де їй було звично — на кладовище. Невже її убили? Хто? І навіщо»?

— Так, ти права. Після роботи я вирушу на кладовище й спробую там щось довідатися.

— Я хочу тобі скласти компанію, Олежко. Можу навіть раніше відпроситися з роботи.

— Раніше не вийде — стосунки з шефом напружені до межі. Коли звільнюся — подзвоню.

Але Олегу все ж довелося піти з роботи завчасно — до цього змусив дзвінок слідчого, що терміново запросив його до себе. Шеф проводив його грізними тирадами й вимогою надати з прокуратури виправдувальний документ.

— Вам знайома громадянка Віолета Тим-ошкіна на прізвисько Тимофій? — похмуро поцікавився слідчий, коли Олег сів навпроти.

— Прізвище мені не знайоме, — знизав плечима Олег — Побачити б.

— Можна і побачити, — погодився слідчий, розкрив теку, витягнув з неї стос фотографій, дістав одну і клацанням пальця відправив Олегу. Йому вистачило одного погляду, щоб переконатися — вона, Віолета, колишня співмешканка Вітька.

Сфотографували її обличчя великим планом — широко розплющені неживі очі, посинілий кінчик язика, що висунувся з напіввідкри-того рота.

— Вона проживала упродовж двох тижнів у мого сусіда по квартирі, Віктора, — Олег за-тнувся, здивовано констатував для себе той факт, що не знає ані прізвища, ані по батькові Вітька, а прожили по сусідству більше трьох років. Він аж захолов: «А раптом у того прізвище Іконников? І, тоді...»