Сергей Пономаренко - Тенета бажань

— Громадянина Лазоркіна, — підказав слідчий. — Ми вже маємо його свідчення.

— Ви затримали Вітька... Лазоркіна?! — запинаючись, поцікавився Олег.

— Навіщо? — здивувався слідчий і зітхнув. — У нього є алібі — його нова співмешканка, громадянка Варвара Іванівна Самойленко з неповнолітньою дочкою. Обидві підтверджують, що він нікуди не відлучався вночі.

— А у мене аж три свідки, що я вночі теж нікуди не відлучався, — повідомив Олег, вирішивши кота Барсика свідком не брати. — Мені адвоката — запросити?

— Поки обійдемося без нього, — буркнув слідчий. — Я вас викликав як свідка, — спідлоба метнув кинджальний погляд, що певно казав: «Поки як свідка, а там далі буде видно».

Упродовж години, відповівши на усі питання слідчого, розписавшись в протоколі допиту, Олег, вирішив сам поставити питання:

— Віолета як була убита? Ритуальне вбивство?

— Вона була задушена. І припиніть козиряти цим словом — «ритуальне», поки слідство не закінчене й немає остаточного висновку щодо характеру й мотивів цих злочинів.

— Але, я так зрозумів, ви об'єднали всі ці три вбивства в одну справу.

— Розумійте те, що знаходиться у вашій компетенції! Ніхто нічого не об'єднував, хоча в цих злочинах є деякі схожі моменти, повз які не можна пройти, зараз відпрацьовуємо версії. Йдіть і дайте мені працювати. Чи вам в СІЗО сподобалося?

Наталка, уважно вислухавши розповідь Олега про несподіваний візит до прокуратури, запитала із слідчою інтонацією, енергійно і впритул:

— Що думаєш зробити?

Олег звів питання до жарту:

— Провести операцію «ПІДІ» : Приїхати до тебе, Поїсти, Поспати. Чи сьогоднішня вечеря з твоїми батьками відміняється?

— З вечерею почекаємо — голодними нас не залишать. Адже ми збиралися на кладовище?! Потрібно їхати, Олежко!— зазвичай спокійна Наталка, зараз випромінювала скажену енергію.

— Навіщо? — ошаленів від пропозиції Олег. — Віолета мертва, менти там усі обнишпорили вздовж і поперек, що ми там шукатимемо?

— Не знаю, може що-небудь виявимо цікаве. Ну, не впирайся, Олежко! — завередувала

Наталка.

— Добре, поїхали.

Зайшовши за червону цегляну огорожу цвинтаря, Олег розгубився — будівля адміністрація закрита, людей ніде не було видно, а велика кількість навколишніх могил викликала гнітюче враження. До усього вже почало сутеніти.

— Що ми тут робитимемо? — пошепки запитав Олег, немов боявся своїм голосом порушити тутешній спокій.

— Шукатимемо. Зовнішня тиша та безлюддя мені здаються оманливими; нумо, пройдемо всередину якнайдалі, а там зорієнтуємося.

Пропозиція Наталки Олегу не сподобалася, але не повертатися ж відразу назад? Вони йшли по вузькій асфальтованій доріжці, а з обох боків, борючись за кожен сантиметр площі, тіснилися іржаві залізні хрести і загострені «шапки» із зірочками вгорі, кам'яні стели, барельєфи, пам'ятники-бюсти.

Наталка з кожним кроком полотніла все більше: обстановини і атрибути смерті тиснули на неї.

— Як подумаєш, що тут поховано величезне місто, складене в декілька поверхів, то стає страшно, — ледве чутно вимовила вона. — Адже ці люди, жили, кохали, страждали, раділи, боролися, а результат один — тут упокоїлися. І на нас це чекає, Боже мій, як страшно!

— Якраз на нас це не чекає: тут могила коштує, як двокімнатна квартира. Давай повернемося — стільки пройшли, а навкруги — ні душі?! — запропонував Олег

Тутешня обстановка йому не подобалася, і вже сутеніло.

— Ні, давай ще трохи пройдемо, — уперлася

Наталка.

— Як хочеш, — сухо погодився Олег, подумавши: «Ми зайшли занадто далеко, і темрява нас застане по дорозі назад. Сказати Наталці -ще подумає, що я злякався».

— Подивися — там люди! — Наталка схопила Олега за руку. — Підемо туди!

Пропозиція Олегові не сподобалася, але він підкорився дівчині. Вдалині, майже біля самої стіни, під деревами, він помітив дві сидячі фігури. Вони зійшли з доріжки і стали просуватися між могил, що було дуже непросто, раз у раз їм доводилося впиратися в чергову огорожу та шукати шляхів обходу. Незабаром вони наблизилися настільки, що змогли роздивитися цю парочку.

— Який жах! — тільки і вимовила Наталка. — Ходімо назад — ти правий.

Це був мармуровий пам'ятник двом молодим людям, що сиділи, обнявшись, на лавці. Трагедія позбавила їх життя, але увічнила разом в камені. Засмучена Наталка тут же зажадала повернутися. Поки вони вибиралися на доріжку, темрява впала на землю, немов покривало.