Лілія Черен - Марта

— Прекрасно! Ми ж таким чином започатковуємо свою театральну студію! Це справді історичний момент! Пізніше почнемо вивчати естетику, дикцію, мімо-драму, пластику, акробатику й історію театру! — піднесено вигукнула Маргарита, у своїх мріях вона була вже далеко й не помічала насмішкуватих поглядів. Ніхто їй не заперечував, бо майже кожен із присутніх знав, що її зацікавлення недовговічні. — І чуєте, щоб усі хлопці завтра прийшли у трусах і майках! Без рукавів. І ніяких підрізаних підштаників! Завтра почнемо репетиції.

Спершу чоловіки поставилися до ідеї з насмішкою і недовірою, але після довгої зими репетиції приносили приємну насолоду від тренування м'язів. Проте у процесі роботи над композицією з'ясувалося, що товсте тіло Семена взагалі не відгукується на пластичні прийоми. І йому вирішили придумати роль американського капіталіста, якого вбивають дві прекрасні революції. Для цього образу не треба було ні краплини зграбності, швидше навпаки. Звичайно, у цьому була своя іронія: непман грає буржуя, — але Семен не заперечував.

Іцик із приреченим виглядом приходив щовечора зі скрипкою.

Марта спала інколи по чотири години на добу, адже тепер, окрім своєї основної роботи, ще мусила шити костюми. А якщо вона вже бралася за щось, їй хотілося зробити це найкращим чином. Навіть вирішила перечитати «Історію Греції» німця Карла Белоха і «Давньогрецьких поетів у біографіях і зразках» росіянина Васі-лія Алєксєєва.

Через кілька днів репетицій Сашко влетів до кімнати, немов на крилах, вимахуючи над головою газетою «Пролетарська правда».

— Ти чого? Здурів, чи що? — буркнув Семен і сплюнув у долоню лушпиння від гарбузового насіння.

— Темнота! Сидимо тут темні, як казав Шевченко, «святим хрестом не просвіщенні»!

— Давай без хрестів і спокійно! — попросила Маргарита.

— Ось, цитую: «Как некогда, по преданию, в Вифлеем шли паломники поклониться яслям, в которых родился Христос, так и я поспешила в Россию, когда взошло над ней солнце коммунизма!»

Прочитавши цитату, Сашко застиг у гордовитій позі, блискаючи на присутніх шаленим захопленим поглядом. Коли за якусь мить він збагнув, що ніхто не второпав, про кого він говорить, мусив пояснити:

— Це — Айседора Дункан!

— І що?! Всім відомо, що вона в Росії школу організовує. До чого всі ці охи й ахи? — запитала Маргарита.

— Темнота! — ще раз повторив Сашко і тріумфально виголосив: — Айседора тут, у Києві, а ми нічого не знаємо! Хтось, узагалі, газети читає?

— Звичайно! — обізвався Володимир. — Економічний відділ про Контрактову ярмарку.

— Ех, ви! Ось слухайте ще: «Движением, ритмом я стремилась вдохнуть в них ощущение коммунизма, и мне это удается легче, чем воспитателям многими словами». Це вона про дітей говорить.

— Тоді нам обов'язково слід усім відвідати її концерти! — сказала задумливо Ліна, й Марта мимоволі в черговий раз замилувалася дівчиною. Її тонкий профіль скидався на голівку мармурової грецької статуї. Продовгувате обличчя, гостре підборіддя, тонкий ніс з горбинкою, губки порцелянової ляльки. Лінія брів, ніби намальованих тонким пензлем китайського художника, обрамляла чисте небо очей.

— Ми, лантухи, один вечір уже точно пропустили. Той, що був першого березня, — сказав з досадою Сашко, але потім зізнався: — Але концерт був лише для членів профспілки. Білети тільки по місцевкомах поширювалися.

— Ха! Немає такого, чого не можна було б купити, -заперечив Володимир.

Сашко прогорнув ще кілька номерів газети:

— Вечір у театрі імені Леніна вже також пройшов... Сьогодні у Рабкомхозі на Меринговській, 8... Вже півгодини, як почалося!.. Але! Завтра — останній, прощальний концерт!

— Чудово! Ми мусимо там бути! — вигукнула Маргарита.

І вже наступного дня компанія вдивлялася у пластичні рухи знаменитої Айседори Дункан під музику Скрябіна, Шопена й Бетховена, яка вилітала з-під вправних пальців піаніста Марка Мейчика.

Атмосфера ажіотажу, загальне піднесення публіки і відчуття зіткнення із чимось іншим, не схожим на усталене і звичне, — все це ще більше розпалило їхню рішучість зробити щось і самим, щось надзвичайне і цікаве...

Весна цього року не поспішала приходити на київські гори. Але попри холоднечу 15 березня 1924 року Київ зустрічав гостей: відкривався другий радянський Контрактовий ярмарок.

Стояли ще вкриті снігом Володимирські гори. Клекотів людськими голосами, дзвоном трамваїв, шипінням автівок і гуркотом ломовиків Хрещатик — центральна артерія міста. На сході над Шулявкою здіймався задушливий дим упереміш із мазутом. На півдні гомоніла базаром і єврейським передмістям Деміївка. Широкий Дніпро обмивав брудні береги, виносив догори сміття і вугільну пилюку.