Лілія Черен - Марта

Вже біля виходу з будинку її наздогнав Володимир:

— Зачекай! — шарпнув, взявши за лікоть.

— Ти можеш мені щось сказати? — запитала Марта.

— Я не хочу, щоб ти додумувала те, чого не було, -відказав, але й справді не мав слів.

— Я все бачила, — сказала дівчина. Їй страшенно хотілося не бути тут, нічого не чути, не відчувати дотику його рук. І взагалі хотілося бути не собою, а кимось іншим. А ліпше не бути. Бо вона ж така стомлена. Така стомлена, що немає сил, щоб жити.

— Нічого ти не бачила! І нічого не знаєш!

— Дай мені, будь ласка, спокій, — попросила Марта і спробувала вивільнитися від його дужих рук.

— Чого ти розприндилася! Це нічого не означає. Я тільки взяв те, що лежало, й усе, — сказав сердито Володимир.

— То ти що — завжди береш, як дурно дають? — вигукнула Марта, і зразу їй стало дуже страшно від свого запитання, бо була не готова почути відповідь або ж побачити її ось так просто, як читають книгу, в очах того, кого любила. А він нічого не приховував, дивився лише на неї з сумішшю обурення й нерозуміння.

— Не чіпай мене, будь ласка, — сказала Марта і пішла геть. Володимир лишився стояти і не пробував її наздогнати.

Якщо вона хоче побути сама, нехай. Бо він не знає, що робити у таких ситуаціях, а ці дурні жінки чомусь шукають якихось потаємних смислів там, де їх немає. А є просто голий тваринний інстинкт. І щось підказувало Володимирові, що Марта повернеться до нього. Вона ж слабачка, романтична пейзаночка, яка мріє про міщанську сім'ю. Кравчиня, недоучка без особливих життєвих амбіцій. А він гідний кращого, що б вона там собі не понапридумувала.

Володимир витяг портсигар, дістав цигарку, закурив і пішов назад, до будинку. У вітальні на підлозі сиділа ще не вдягнена Маргарита.

— Пішла? — запитала.

Володимир мовчки кивнув і сів на стілець. Докурив почату на вулиці цигарку, взяв другу.

Маргарита, спостерігаючи за його злим обличчям, відчувала, що вона ще голодна і щось тваринне і гаряче знов опановує її. Підіймається, немов магма вулкану з її глибин, і вдаряє, одурманюючи, в голову.

— Роздягайся. Я хочу ще, — сказала хрипко. І підняла вже осмикнуту спідницю, як тільки побачила, що він відкинув цигарку і рушив до неї.

Поруч посигналило авто, Марта обернулась і побачила за кермом Ліну. Капелюшок «клош» обрамляв її короткі золоті кучері.

— Сідай! — сказала Ліна і відкрила двері.

— Я вперше бачу жінку за кермом! — вигукнула Марта.

— Якщо це так, то ти мусиш обов'язково перевірити, який з мене водій. Сідай! — повторила Ліна запрошення і додала після того, як дівчина вмостилася поряд з нею на сидінні: — Це єдиний справжній ризик, на який я здатна у своєму житті.

Марта засміялась, а потім раптом згадала про недавні події, і її сміх різко обірвався. Ліна зробила вигляд, що не помічає її червоних очей й цілком зосереджена на дорозі. Вдавано байдуже сказала:

— Я запрошую зараз тебе до себе! І не смій відмовлятися.

— Ти щойно від Семена? — здогадалася Марта.

— Так, — голос Ліни стишився і звучав уже не хвацько й голосно, а розважливо.

— Це у тебе такий план порятунку мене від мене самої?

— Щось схоже на те...

Колючки ображеної гордості боляче дряпнули Марту. Але у всьому поводженні і в словах Ліни вона не прочитала нічого, крім щирої симпатії.

— Їдемо до мене, — сказала білявка після паузи.

Ліна жила з батьками у квартирі овдовілого дядька, який, маючи погане здоров'я, радо відступив своє помешкання родичам, а сам за їхній кошт поїхав до цілющих джерел Шварцвальда. За останні кілька місяців рештки дореволюційного блиску вмеблювання й домашнього начиння отримали нове життя, а частину речей щойно було привезено з-за кордону.

У Марти склалося подвійне враження від цієї розкішної квартири: з одного боку, не часто вона бачила такий достаток і такий величезний простір для проживання однієї сім'ї у окремій квартирі. З іншого боку, було відчуття того, що господарі ще міркують над тим, чи жити тут, чи податися кудись геть.

Лінин будуар не мав нічого спільного із вбогою міщанською кімнаткою Марти. На східному візерунку шпалер висіли два англійські гобелени. Між ними у металевій позолоченій рамі стояло масивне старовинне дзеркало. Під ним — два м'яких фотелі з різьбленими спинками у формі китайських драконів. Сидіння було нещодавно перетягнуто новою темно-синьою тканиною із золотом.

Темно-сині портьєри, помережані зірками, впиралися у кінці позолочених багетів. Біля вікна, ніби запрошуючи до затишного чаювання і щирої розмови, стояв маленький високий столик з двома стільчиками обабіч.