Лілія Черен - Марта

З часом у Марти стало навіть затишно. Вікно засклено. Подзьобані стіни вибілено з синькою під блакить, а зверху повішено малюнки зі старих журналів мод, які вона собі купувала на базарі. Між ними, по центру, було розміщено репродукцію з портретом граційної мадам де Помпадур, яка дивилася на Марту своїми сумними очима.

Над дверима й вікнами дівчина повісила вишиті довгі рушники, передані матір'ю із села. Лантухи з борошном і картоплею вона зберігала під ліжком, куди ховала й диктову скриньку з одягом і металеву миску.

Поступово оновивися її гардероб. Володимир виявив неабияку щедрість, навіть наполягав на добрій шубі, але Марті не хотілося розлучатися зі скромною ватянкою. Боялася грабіжників. Дійшли компромісу -купили пальто з горжеткою із песця.

Так вийшло, що становище Валентини Семенівни, а не Марти катастрофічно погіршало після тієї листопадової сварки. До того моменту вона й не усвідомлювала, якою підмогою у господарстві була племінниця. Коли минули війна й голод і прийшов мирний час, почали з'являтися замовлення для кравчинь. Але Валентина Семенівна давно вже не була однією з найкращих.

За кілька тижнів Марта повернулася до тітки, але не жити — прибрати, принести кошика з їжею. Коли дівчина пішла у самостійне життя, окрім бунтарства і захоплення усім новим, звідкись з'явилося почуття відповідальності і обов'язку. Взагалі, нові обставини життя дозволили дівчині ніби наново познайомитися із самою собою.

Але приязних стосунків у Марти з тіткою так і не склалося. Вони й раніше не були особливо близькими, а після сварки обмінювалися лише черговими фразами на побутові теми. Тітка уникала випоминати своїй племінниці минулі прикрощі, але все невимовлене читалося у складках навколо губ, у холодній відстороненості погляду. Дівчина ж не пам'ятала зла, швидше навіть не через властивість характеру, а через обставини молодості, які давали їй щодень нову поживу для розуму й серця. Життя нестримно мчало її далі, тоді як старше покоління не було спроможне наздогнати заданий ритм.

Останнім захопленням Маргарити був новий театр. Раніше він її не надто приваблював, бо здавався аж надто сентиментальним. Інколи до неї з Харкова приїздила справжня «тендітна гімназистка» — кузина Вірочка, активна прихильниця харківського актора Петіпа й ко-лекціонерка його фотокарток. Однією з улюблених садистичних забав Маргарити було пускання дошкульних шпильок і навіть прилюдне глузування на цю тему.

— Як там поживає дружина Бориса Плетньова? — запитувала Маргарита кузину аж надто сумирним голосом, натякаючи на гіпотетичний зв'язок героя романтичних амплуа з танцівником драматичного театру.

Вірочка червоніла і мовчала.

Але тепер усе було інакше. Театр набув зрозумілі-ших для Маргарити рис: у ньому з'явився епатаж, рух, експеримент, а надто — широкий масштаб ідеї й задуму. Тож дівчина вирішила бути актрисою, режисером і танцюристкою в одній особі.

Відтак холостяцька квартира Семена, одного з друзів Володимира, перетворилась на «театральну майстерню». Вирішили зробити щось цікаве, але ніхто не знав, що саме. У кімнаті енергійно курили, жестикулювали й сперечалися. Хотілося чогось особливого, яскравого, аби розвіяти одноманітність, бо вже за зиму набридло сидіти сиднем у чотирьох стінах.

На турецькій канапі розмістилися Марта й засоромлений Іцик. Останнього було залучено із прагматичних міркувань — він був єдиним, хто міг акомпанувати. Чому — ще було не відомо.

Єврей почувався у цій компанії чужим, а особливо антипатичним йому здавався Володимир. По-перше, він був жахливо самовпевненим, а якраз упевненості у собі бракувало Іцикові. По-друге, цей непман володів Мартою. Для Іцика дівчина віддавна була недосяжною музою, і його дивувало, як легко поводився з нею Володимир.

Сашко зайняв потертий фотель і тепер поглядав на годинник, очікуючи прибуття своєї знайомої, Ліни, яка, за його словами, зголосилася взяти участь у цій авантюрі з любові до мистецтва й ненависті до нудьги.

На двох стільцях біля столу, ближче до попільнички, сиділи Семен і Володимир. Вони курили й зрідка перекидалися загадковими для інших присутніх у кімнаті фразами щодо спільних ділових справ. Вони з нетерпінням чекали на відкриття Контрактового ярмарку, де сподівалися повкладати вигідні угоди.

По кімнаті, активно жестикулюючи, бігала головна вигадниця.