Лілія Черен - Марта

Але коли Марта вискочила на вулицю, докучливі думки про необхідність коштів на комірне повернулися. Будити Іцика не хотілось, та й заробітки його були не такими великими, щоб позичати. До Маргарити було зась, а щодо Володимира... то вчора вона вирішила більше не турбувати його із своїми проблемами. Можна було б звернутися до власниці квартири і їхньої з тіткою благодійниці, Лариси Василівни, але вона просто не мала сили зараз витримати тягар чийогось співчуття і німого докору.

Гарячі хвилі паніки вже починали здійматися всередині Марти, але вона взяла себе в руки й повторила подумки своє вчорашнє рішення: «Я просто спробую і все». Відповідно до свого плану дівчина до обіду обійшла майже всіх своїх колишніх замовниць, повідомила їх про те, що тепер працює сама і якщо у когось буде якась робота, то вона з радістю за неї візьметься. Обирала тих, хто свого часу залишився задоволеним її шитвом і поставився загалом до неї прихильно. Розрахунок виявився вірним. Перші дві жінки говорили приязно, але роботи не мали. Але вже третя попросила перешити плаття своїй вагітній дочці і за це обіцяла якісь харчі. Четверта потрусила перед нею старим чоловічим костюмом, здається, навіть не довоєнного фасону, а кінця минулого століття, і запитала, чи може Марта пошити з цього щось дитяче. Але так, щоб вистачило надовго, чи рукава й холоші відгортати, чи щось інше придумати. Далі ще було кілька замовлень.

Після першого ж Марта зауважила собі, що поки заплатять, можна й з голоду померти, відтак зібрала свою мужність докупи і наступні рази просила завдаток. Пообідавши одним із таких «завдатків», Марта збадьорилася і вирішила подібну систематичну методу застосувати до пошуку житла.

З цим було не так просто. Вона ходила від двору до двору, від одного будинку до іншого. Але всюди скаржилися на житлову кризу, двічі виставляли таку ціну, яку Марта ніяк не могла заплатити. На п'ятнадцятій чи двадцятій садибі (вона вже збилася із ліку) дівчина впала у відчай. Була ладна сісти посеред вулиці й заплакати.

«Ще п'ять спроб і все — піду назад до тітки», — зціпивши зуби, вголос проказала Марта. Але лише на сьомій спробі вона домоглася свого й отримала дах над головою.

Володимир потрапив до Марти вже наступного вечора. Він тішився з того, що тепер не треба буде вишукувати можливості й місця для побачень. Але про те, як його дівчині дісталася ця кімната, він не питав. Коли ж вона запропонувала йому лишитися в неї на ніч, він відмовився.

Хлопець сидів на краєчку ліжка і натягував на себе неслухняні шкарпетки. Краєм ока поглядав на обдерті стіни, вікна без гардин і вичовгану, але чистеньку долівку.

На столі стояло горнятко з ріденькою ячмінною кавою і Мартина єдина вечеря на сьогодні — пірник з грубого борошна, що його дівчина гостинно запропонувала Володимирові, сказавши, що їсти не хоче. Він сьорбнув ковток кави, надгриз пірник і відкинув його, скривившись.

— Бідненьке у тебе пригощення, — зауважив, очевидно, згадуючи мамині кулінарні шедеври.

Пекуча образа спалахнула, як сірник, але її швидко витіснили інші думки. Марта вже малювала у своїй уяві, як спорожніє кімната після того, як Володимир піде. Як дихатимуть самотністю вогкі стіни, чиї кутки було полущено снарядами червоних. Прикрите диктом вікно не впускало всередину рятівних промінчиків сонця, які могли б розрадити її і зцілити від суму. І тому їй було нестерпно самотньо, хоча Володимир ще був із нею.

Вона підійшла до нього, пригорнулася до його широких грудей, потім стала навшпиньки і подарувала йому ледь відчутний поцілунок. Він обійняв її за стан, а згодом трохи відсторонив й запитав:

— Може, тобі чогось не вистачає для повного щастя? — він обвів поглядом її маленьке помешкання, і раптовий здогад промайнув спалахом у його очах. — Може, тобі кравецьку машинку придбати? Це ж істотно полегшить тобі життя, еге ж?

Марта сама вже ці два дні міркувала над тим, де б дістати якусь стареньку машинку для шиття. І з жахом щоразу думала про те, що за теперішнього свого фінансового стану вона зараз цю розкіш не може собі дозволити. Почувши його пропозицію, вона загорілася від захвату, але водночас їй було соромно щось просити у Володимира.

Не підводячи очей, вона мовчки кивнула головою, і серце завмерло на якусь мить довше, ніж завжди.

— Отже, вирішено, завтра ж цим займуся, — бадьоро сказав Володимир.

— Може, якусь уже вживану?..

— Ні, ти що! У моєї маленької має бути лише найкраще!