Ліна обвела поглядом присутніх, і лише кутик її червоних губ виказав легеньку насмішку, яку вона не хотіла відкрито демонструвати цим провінціалам. Особливо її потішив колір «танго» Маргаритиної надто довгої сукні — оранжевий з коричневим відтінком. Такий колір і фасон уже давно вийшли з моди у Європі.
— Власне, ми не далеко просунулися. Мова йде тільки про вибір репертуару, — сказала Маргарита, якій, звісно, не були відомі думки гості.
Ще одна людина була збентежена появою блискучої Ліни. Це був мовчазний Іцик, на якого досі ніхто не звертав увагу. Дівчина його настільки схвилювала, що він у розпачі вирішив іти додому. Але коли він рвучко підвівся з канапи, то ненароком зачепив картину. Оголена грецька богиня роботи невідомого художника захиталась і впала.
— Вибачте! Я не хотів! Вибачте! Як незручно! — заметушився Іцик, піднімаючи картину.
Сашко кинув погляд на оголені груди, з яких ніби щойно було зірвано хітон, і вигукнув:
— Еврика! — хлопець переводив очі від Ліни на Маргариту. — Дві золотокосі грецькі богині танцюють пісню революції! Ідея!
Слова полестили Маргариті, але вона ще сумнівалася:
— А до чого тут революція?
— Уяви собі, цілком сучасний танець, вільний від умовностей та обмежень, де тіло підкоряється інстинктам і чуттям. Танець, який створила безсмертна Айседора Дункан, кохана дружина безсмертного Єсєніна! Вона багато разів танцювала «Марсельєзу» й «Інтернаціонал». Це жінка, яка, довідавшись про російську революцію, назло буржуям танцювала «Слов'янський марш»!
— Але ж ми хотіли ставити п'єсу... — вагалася дівчина.
— До танців і музики додамо революційну поезію! Це буде чудово! Погоджуйся! — просив Маргариту захоплений своєю ідеєю Сашко.
— Треба когось знайти, хто знайомий із цим танцем...
— У мене в Парижі гувернанткою якийсь час була колишня учениця Дункан, — сказала Ліна. — У 1905 році трапився той прикрий скандал через зв'язок із Гордоном Крегом, і мою мадам батьки забрали зі школи й відправили до тітки у Париж. Від неї я навчилася німецької і трішки танцювати... щоправда, згодом я перейшла до зовсім іншої системи у Хореографічній школі Гранд-опери в Парижі.
— Чудово! — вигукнув Сашко, перебиваючи Ліну. — Я думаю, ти, Маргариточко, легко впораєшся з танцем. У тебе просто неймовірне тіло!
Маргариті ідея вже починала подобатися, і вона перейшла до організаційних моментів:
— Ви зможете зіграти «Інтернаціонал», «Марсельєзу» і «Слов'янський марш»? — звернулася вона вперше за вечір до Іцика, який саме намагався повісити картину на місце.
— Так, звичайно. Це те, що доводиться виконувати мало не щодня. На скрипці чи піаніно.
— А де ви граєте?
— У «Комфоні». Інколи в інших робітничих клубах тапером підробляю.
— Де? — перепитала Маргарита.
— У «Комфоні», Центральному робітничому єврейському клубі, — пояснила Марта. — Там у них бібліотека, читальний зал, концерти, лекції, а у січні, здається, було навіть організовано драмгурток за зразком «Березоля».
— А ти звідки знаєш?
— Ми з Іциком разом на концерті Епельбаума були.
— Справді? — вирвалось у Володимира. Але це були не ревнощі, він був лише здивований, що у Марти, крім нього, є ще якесь життя.
— Ви, хлопці, будете робітничим класом, який пробуджується на заклик революції, — вирішила Маргарита.
— Я зовсім не вмію танцювати, — заперечив Володимир.
— І я, — сказав Семен.
— Це ж не балет! — вигукнув Сашко. — Тут головне підкорити тіло музиці й ідеї. Ліночко, я правильно кажу? Ви ж зможете зробити щось путнє з цього сирця, який ми вручаємо у ваші лагідні руки?
— Думаю, так.
— Чудово! Тепер варто подумати про костюми. Можливо, нам треба відштовхнутися від грецького поклоніння здоровому тілу, ідейно підкреслити міць пролетаріату... — почала фантазувати Маргарита, але її обірвав Сашко:
— Ні, ніякого оголеного тіла, якщо ти про це! Не можна бруднити ідею революції всіляким декадансом.
— Я щось таке чув про харківську постановку Бориса Глаголіна... Він випустив дівчат голими бігати по сцені, — сказав Володимир.
— А я не проти оголених муз, — захихотів Семен. Він здебільшого мовчав, курив і пив. І його очі вже посоловіли.
— Добре, скандал нам не потрібний, — швидко погодилася Маргарита. На мить її захопила давня фантазія, навіяна «Ледою» Каменського, але, уявивши, як би зреагували батьки на її витівку, вона швидко прийшла до тями. — Шиємо звичайні грецькі хітони.
— Щоб вийшло дешевше, можна взяти марлю. Так зараз часто роблять, — запропонувала Марта. — А для оздоблення я візьму свої обрізки.
Читать дальше