Лілія Черен - Марта

— Зробимо щось до першого травня! — вигукнула Маргарита.

— Але ж ми — жалюгідні аматори! — заперечив Сашко.

— Ти відстав від віянь часу, дорогенький. Ми ж не будемо робити якусь «інтелігентщину». Мистецтво тепер буде творитися для робітника і самим робітником! Тому й панування професійних театрів уже в минулому. Правильна ідеологічна платформа — ось його основа, — категорично заперечила Маргарита.

— Я не бачу тут робітників, — скептично зауважив Володимир.

— Дурень! Щоб ти знав, я вже два місяці працюю на заводі, — відказала Маргарита.

— Діловодкою! — зауважив Сашко.

— Яка різниця! — фиркнула дівчина.

— Різниця істотна, — наполіг Володимир.

— Ми відхилилися від теми. Ще одне зайве слово, і таких контрреволюціонерів я виганятиму геть! — закрила тему Маргарита. — Отже, безумовно, необхідно ставити суто революційний текст. Наприклад, «Містерію-буфф» [18] «Містерія-Буфф» — соціально-побутова драматична п’єса Володимира Маяковського 1918/1921 рр. Режисер-постановник — Всеволод Мейєрхольд, художник — Казимир Малевич. Маяковського! Це було б справді грандіозно!

— Маяковський — чудово! Він — сила! — вигукнув Сашко. — «Для пролетариев всех стран мы учредим кафе-шантан» [19] Фраза з вистави Ніколая Фореггера «Хорошее отношение к лошадям» за мотивами поезії Маяковського, поставленої у новорічний вечір 1922 р. у Москві в театрі-майстерні «Мастфор». .

— Де ми візьмемо стількох акторів? Сім пар чистих, сім пар нечистих, дама-істерика... — почала говорити Марта.

Маргарита невдоволено зморщила носик і обірвала її:

— Ха! Дама-істерика! Марто, в тебе просто жахлива звичка — обривати найприємніші мрії. Твоя обмеженість мислення мене іноді просто вражає.

— Я теж здатна мріяти!..

— От тільки давай не будемо знову відволікатися від теми! Ми зараз не говоримо про тебе!

— Марто, справді, не починай знову зі своїми реф-лексіями, — осмикнув свою подружку Володимир.

Раптом з коридору долинув дзвінок у двері. За хвилину до кімнати ввійшла заспана наймичка:

— Хазяїн, до вас там ще одна баришня прийшли.

— То хай заходить, — буркнув Семен.

У кімнату, ніби якась екзотична пташка, впурхнула дівчина. Над її стрункою поставою лісової лані гордовито розліталися короткі золотисті кучері, перехоплені блакитною стрічечкою. На тонкій тканині легкої сукенки, значно коротшій, ніж у присутніх дівчат, лежала низка важких добірних перлів.

— Німфа! Німфа! — екзальтовано вигукнув Сашко і попрямував зустрічати гостю. Взявши до рук її долоні, він відступив на півкроку, примружив око, завмер, прицмокнув і знову вигукнув: — Німфа! Богиня!

Марта звикла до надмірного Сашкового інтересу до представниць жіночої статі. Тому спершу навіть не звернула на дівчину уваги. Але Володимир мовчки зиркнув на Ліну, збентежився і засопів. Марта стривожилася і поглянула на новоприбулу прискіпливіше, згадуючи, що про неї розповідав Сашко. І чим більше вона її вивчала, тим більше хвилювалася. Не можна було сказати, що Ліна була абсолютною красунею. Але її чисте світле личко світилося впевненістю і невимушеністю. Очевидно, природність її манер було не набуто чи напрацьовано у сумлінній праці над собою, а систематично створено кількома поколіннями попередників. Ні, вона не мала у своїх жилах блакитної крові. Але її родина вже кілька століть володіла величеньким статком від торговельних справ в усій Російській імперії. У часи громадянської війни її батько вчасно зметикував вивести капітал за кордон, а згодом і сам із сім'єю подався до Парижа. Аж ось минув період кривавого й голодного військового комунізму, у країні запанував НЕП, і сім'я почала жити на чотири міста: Париж — Москва — Харків — Київ.

Вихована у заможному й тихому передмісті Парижа, Ліна не знала ні голоду, ні кривавих жахіть безкінечних змін влади. Її розумненьке відкрите обличчя випромінювало оптимізм і довіру до світу.

«Мені ніколи не бути такою вишуканою», — з сумом подумала Марта. Раптом вона зіщулилася, зробилась маленькою й незграбною, і, на лихо, її руки, які досі спокійнісінько знаходили собі місце й заняття, тепер були ніби чужі. Вона складала їх і на грудях, і на подолі сукні — а все не могла прилаштувати.

Маргариту обурила не прихильність до новоприбулої її такого непостійного платонічного шанувальника, а те, що вона перестала бути центром уваги.

— Дорогенька, ви дуже запізнилися.

— Це, звичайно, велика трагедія, але я переживу, -відказала грайливо Ліна і перегодом додала, сідаючи у Сашків фотель: — Але, перепрошую, продовжуйте!