Сандра Мост - Подвійне життя

Стефані хитнула головою на знак «продовжуй».

— Розумієш, якщо казати щось типу «брудні тварюки», то, мабуть, ти і себе дораховуєш до цієї категорії. Адже з одним з них, не менш брудно чи брутально, ти... зрозуміло, так?

Стефані погодилася самими очима. Можливо, вона просто дивилася на Сандру.

— Якщо ж ти говориш, що це жорстоко, це вже трохи інша, але все ж таки просто музика, яка нав'язливо лунає у твоїй голові. Жорстоко — хоча він не жорстока людина, ти це знаєш, він любить дітей тощо. Отже, можливо, це просто слово, слово «жорстоко».

Не пояснюватиму, чому слово «бездушний» також не підходить.

Стефані сміється. І підносить каву до губ.

— Навіть коли ти жінка, трохи конструктивності, особливо в плані «вийти з депресії», не завадить, чи не так? Назвемо ситуацію зради вибором, власне це так і є, погодьтеся. Він вибирає зрадити тебе. Якщо це зрада, значить, остаточний вибір — залишення — ще не зроблено, чи не так?

Звичайно, це не наймудріший крок, не наймудріше рішення з його боку. Або з твого боку, якщо ти так чиниш. І слід це усвідомлювати: він або вона не є мудрими, от і все. Просто усвідомлювати.

— Зрада ще більше заплутує ситуацію.

— Так, — Сандра почала сміятися, — і без того надто заплутану ситуацію, яка має назву Життя.

Вони сміються, а кімната продовжує наповнюватися чимось незвичайним.

***

Можливо, усі ми створені для завтра. Що, коли всі ми створені не лише для сьогодні, але більше — для завтра? У мене все є сьогодні. Але я не збираюся вмирати.

І я намагаюся розмірковувати: як ти почуваєшся, людино, яку створено для завтра, розраховано для наступного дня? Я думаю: як ми всі почуваємося? Насправді всі ми просто не вміємо жити з тим, що нам було дано. Часто ми не вміємо втілювати те, що живе всередині нас, надавати цьому відповідну форму, дарувати світові, а не жбурляти невміло створене йому та одне одному в обличчя.

Я дивлюся на нескінченні ЬідЬог^, і в моїй голові лише одна думка: усе це — велика брехня. Задоволення на обличчі дівчини, яка лежить на гарно вбраному ліжку, а він стоїть біля дверей із квітами — і вона є щасливою, адже то є мрія жінки — це велика брехня. Тому що ми всі маємо визнати, усі ми змушені визнати, що гроші, і мій великий будинок, і мій мужчина, що його подарував мені Бог, найкращий — це прекрасно. Це найкраще, що тільки може бути. Але це не зробить мене цілком і назавжди щасливою.

Більше того, мені відомо, з математичною точністю, яка не властива для жінки, крок за кроком, коли і як я першою почну по цеглині руйнувати цю ідилію.

Допоки не знайду що-небудь, будь-що-будь ще на додаток. Можливо, усе це жіноче щастя — це лише якийсь наслідок, що слідує з чогось дуже важливого, з того, що я відчуваю у собі.

Я дивилася на неї, маючи таку нагоду. Вона трохи схилила набік своє обличчя, на якому застиг вираз, що не мав жодного значення. Її очі видавали цілковиту заглибленість у себе. Таку глибоку, я подумала, що покликати тебе назовні може лише дуже смілива людина, яка має тебе так кохати, що знає, що саме ти робитимеш на поверхні. Я не мала на це права. Стефані була не тут.

***

Дехто вважає, що щастя — це невелика світла цятка, його важко зберегти надовго, важко отримати тощо. Навряд чи це так, але у будь-якому випадку таких «цяток» у моєму житті, навіть на сьогодні, було немало. Я трохи невдячна людина, але і за ці проміжки часу я вдячна Богові, світу і моєму коханню. Іноді мені здається, що насправді проміжки — це час між моїми спалахами щастя. Сподіваюся, вони ставатимуть усе коротші. У мене є всі передумови, усі шанси.

Коли я пишу, я відчуваю натхнення. Якщо мені вдається красива сцена, я відчуваю глибоке задоволення. Письменницька діяльність — це створення світів та спалення карми водночас, інколи — спочатку одне, потім друге. До того ж це зведення тонкоматеріальних мостів. Мені вдалося створити багацько світів, читаючи книги улюблених письменників, спалити чимало карми. Упевнена, що між читачем та автором, коли цей союз з любові, будуються золоті мости.

Саме тому бути письменником — то є велика відповідальність.

Скажи мені, Сандро. Як ти гадаєш: правда, так не можна, коли у житті є лише кохана людина, діти, кар'єра і все? Якщо так не можна, то чому? Чому мені було так не можна?

— Стефані. Так не можна. Важко про це говорити, але так дійсно не можна. Бо усе це — подарунки Бога.

***

— У мене дивне відчуття. Наче я маю все, аби дожити це життя до кінця, — сказала Стефані.