Сандра Мост - Подвійне життя

Они распахиваются одна за другой, одна за другой. Дверь за дверью, некогда закрытые наглухо. Я нажала на верную кнопку. Вот только не поняла, когда именно это произошло.

Я чувствую, что моя жизнь изменяется, как бы вливаясь в новое русло. Это путь светлого огненного дракона.

Очень скоро я приду туда, где ты ждешь меня. Мы должны показать друг другу то, чего добились порознь.

Затем я осознаю, что мне необходимо срочно взять себя в руки. Потому что ведь встреча не обычная, а если называть вещи своими именами — единственная. И никто, вполне вероятно, не будет терпеть моего неумения ясно излагать свои мысли. Покой. Расслабление. Иначе ты вылетишь за борт. Иначе твой «Феррари» на полной скорости врежется в большое скопление людей.

Определи сама, что из этого ты включишь либо не включишь в свой сценарий и в какой именно из них. Это в данный момент очень важно.

Признайся себе в том, что ты не можешь просто взять и определить, что бы тебе хотелось. Так давай же это сделаем.

На твоем Пути никто не скажет ничего наверняка, на сто процентов о тебе. Только твое сердце.

Писать, создавать новое, творить, моделировать.

Помогать другим прислушиваться к себе и верить этому.

Еще кое-что из личного. Это не относится к делу.

Хорошо.

А теперь давай поговорим о предстоящей встрече. Ты чувствуешь, что это соприкосновение, которое даст вам обеим необходимые ответы на вопросы.

Поэтому возьми себя в руки. Это не просто звезда, которая прилетела сюда спасти тебя. Это звезда, которая нуждается в твоем совете, так же как и ты — в ее.

Вставай, выпрямляй плечи. Вставай, одевай свой смокинг. Лучше не бойся ничего — больше пользы будет.

***

Ларс усміхнувся одному з журналістів і сказав: вибачте. Здається, ми всі йдемо невідомо куди. Зараз я розповім про свій новий фільм.

Пані Стефані, здається, зрозуміла, що ми всі поступово наближаємося до найважливішого у житті.

Отже, зараз я розповім вам про свій новий улюблений фільм.

Це фільм про чудове божевілля. Це фільм про те, що Бог є вільним у наших серцях. Нещодавно я читав, один поет сказав, що він почувається вільним, коли пише.

Джеймс Кемерон, отримавши some оскарів за свій «Титанік», галасував на сцені, що він — володар світу.

Я сиджу тут, у країні, де я жодного разу не був. Пані Стефані пішла бозна-куди. І чомусь я почуваюся дуже щасливим.

Вибачте, я зателефоную дружині.

***

Вона йшла дуже довго коридором, їй здавалося, що геть нічого немає у світі довшого за цей коридор.

Можливо, це моя зелена миля — мимохіть промайнула думка, наче остання.

Сандра зупинилась навпроти номера 527. Мою зелену милю пройдено. Добривечір, пані Стефані.

Вона сиділа посеред великої кімнати. На столі лежав журнал, відкритий на тому самому листі, і стояла філіжанка з кавою.

Це моє, а не твоє життя вирішується зараз.

Це моє, а не твоє, життя вирішується зараз. Як тебе звати?

Мене звати Сандра. Мені двадцять три роки. Я знаю, Ви мегазірка.

— В нас нічого путнього не вийде, якщо ми обмінюватимемось регаліями. До того ж, я зрозуміла так, що ти мені розкажеш щось цікавіше за мої досягнення.

Стефані жестом запросила сідати.

Сандра сіла у крісло навпроти.

— Вибачте, можна я зроблю собі каву?

— Звичайно. Можливо, мартіні? Чи щось у цьому дусі?

— Ні, дякую. Я не питиму. Погано почуваюся після.

Треба було трохи роздивитися. Сандра звела очі на високу стелю, телевізор у лівому кутку кімнати. Невеликий бар, різноманітні напої. І відчуття цілковитого спокою всередині. На мить їй здалося, що кожна пляшка — це витончена гра майстра, який знав: кожна крапля випитого надсилає людину туди, де вона схильна іноді бувати. Зазвичай це не найкращі місця.

Сандра усміхнулася.

— Мені здається, що я прожила велике життя до сьогодні. Хоча це не так.

— Ваш лист... Розкажіть мені трохи про себе. Що ви хотіли мені сказати у ньому?

— Власне, — Сандра відкинулася у кріслі, — я сказала саме те, що хотіла.

— Так кажуть усі поети.

— Так, саме так кажуть усі поети.

Санда почала її роздивлятися. Але робила це обережно.

— Ви живете у цьому місті?

— Ні, я живу у, так би мовити, другій столиці нашої держави. Я приїхала на презентацію вашого нового фільму, чи що це було.

Стефані розсміялася.

— Було дуже незрозуміло?

— Ні, лише трохи. Що тут робить пан Ларс?

— Пан Ларс, — Стефані подивилася на свою ліву руку. — То є наш талісман.

— Я написала Вам цього листа, коли була у цілковитій безнадії. Отже, це виявилося сильним почуттям. Оскільки Ви тут зараз.