Сандра Мост - Подвійне життя

Конрад вийшов зі свого кабінету, підійшов до дружини, що дивилася улюблену передачу у залі. Вона притискала до себе маленьку подушечку.

— Кохана…

Раптом Конрад збагнув, що саме він збирається питати. Він збирається спитати у своєї коханої дружини, як вони познайомилися. Мабуть, це має виглядати так: «Люба, ти випадком не пригадуєш, як і де саме ми познайомилися? А це не ти часом запропонувала нам одружитися, бо я геть нічого не пам'ятаю. Чесно. Як ти взагалі знала, що я буду щасливий та погоджуся?».

А вона вже повернулася, здивована, нарешті спитала:

— Що ти хотів, любий?

— Я... я хотів...

Конрад розгублено втупився у телевізор. На телеекрані атлетично побудований здоровань щось промовляв до прихильної аудиторії.

— Що, кажи... — Вона взяла Конрада за руку.

— Я хотів сказати, — Конрад дивився їй у вічі, — я хотів сказати, що дуже тебе кохаю.

Вона усміхнулася.

— Йди сюди.

Провалля.

Я прекрасно знаю, что мне нужно. Мне нужно написать этот чертовый роман, набрать его, воспользовавшись старыми связями, стать богатой и знаменитой и уйти из этого дурдома. Из этого места моей ежевечерней пытки. Да, я должна сделать это.

Но у меня катастрофически нет сил. У меня нет сил совершить хотя бы одну попытку, не хватит сил пережить хотя бы одну неудачу. Нету никаких сил. Мне сложно дойти до дома от остановки. И до работы от памятника Шевченко. Меня раздражает, когда маршрутка проезжает на три метра дальше, чем надо. Кстати, кому надо? Потому что эти три метра мне приходится идти ногами, а у меня нет сил. Люк, о котором писал Виктор Ерофеев, тот, который соединяет нас с Богом, у меня закрыт напрочь. Наглухо. В последнее время, после этих измен.

Я уже молчу о том, что злость бывает совершенно неуемной. Я представляю себе сцены убийства. Иногда мне кажется это вполне естественным. Меня останавливает только один вопрос — и что? Ты — и труп твоей любви. И что? Лучше? Нет, это невозможно.

Теперь мне вспоминается Гришковец. «Меня спрашивают: а как ты хотел? А чего ты хотел? А как я хотел? Чего я хотел?». Щось у цьому дусі.

Так и я. Чего я хотела? Ну ясное дело, не этого.

Коли Конрад знову усвідомив себе, була вже ніч. Що відбулося?

Що взагалі відбувається?

Несподівано Конрад згадав, як розкрутив свій сценарій — це була його перша і велика перемога.

Він запропонував свій твір, чи то пак, не свій, але неважливо, самому-таки Міністру культури. Справді, у це важко повірити, але все саме так і було.

Було якесь дуже велике зібрання, там спілкувалося багато відомих людей, і ти, Конраде, ти там теж був, що ти там робив, Конраде?

Конрад підійшов до нього впритул і сказав: добридень, пане Міністр. Добрий день, маю Вам дещо розказати. У нас дуже молода країна. Нашій країні надзвичайно потрібні талановиті майстри, бо будь-якій громаді потрібні герої, чи назвіть по-іншому. Якщо зможете. Я написав талановитий роман, ось він. За місяць мені запропонують поставити фільм за цим твором. Відомий режисер мене знайде і скаже: Конраде, я прочитав твій роман, я чув, сам пан Міністр висунув тебе у митці. Я хочу зняти фільм за твоїм незграбним романом, бо я надзвичайно хочу, щоб у нашій країні були такі, як ти, наївні герої, які настільки безглузді, що вони можуть пропонувати свої твори міністрам культури.

Конрад підійшов до нього впритул і сказав: я маю дещо дуже талановите. Міністр трохи здивовано подивився на нього і чемно посміхнувся. Я маю дуже добрий сценарій, точніше, цей твір можна використати ще й у такий спосіб. Це дуже добрий сценарій — на мільйон доларів.

Міністр схилив голову набік.

Я знаю, хто гратиме яку роль. Це мають бути лише професіонали. При цьому спецефектів у фільмі майже не буде.

Міністр відкрив рота.

Окрім кінцевої сцени, коли головна героїня отримує стан нірвани.

Міністр аплодує. І всі, хто був у палаці, повертають голови і дивляться на Конрада.

А в одному з кутків із келихом шампанського стояв Порадник. Він посміхався так, наче все знав.

Конрадові здавалося, що він познайомився із ним уже після прем'єри. Але в палаці у той найважливіший, один з найважливіших, момент у житті Конрада Порадник був присутній.

Це Конрад пам'ятав добре.

Каждый раз, когда на Сандру наваливалось очередное нечто, ей очень хотелось обратиться к кому-нибудь, кто мог что-нибудь увидеть. Когда люк закрывался практически наглухо, она думала, что вот сейчас поговорить бы с тем, кто может рассказать, как в моем будущем будет все здорово. Как было бы неплохо услышать еще раз о том, что мне предстоят важные вещи, как мне и казалось с самого начала этой жизни, до того, как мне стало страшно, просто страшно, и я заразилась этим страхом глубоко и надолго. Услышать, что любовь всегда будет жить в моем сердце и — самое главное — никто никогда не будет мне что-то навязывать. Никто никогда не лишит меня права выбора. Никто никогда не ударит тебя, Саша. Господи, если можно было бы составить такую свободную, в высшей мере свободную молитву, «дай мне, чтобы никто никогда не решал ничего за меня, ничего не решал за моей спиной, не лишал меня права смотреть, открыто смотреть на все, что происходит», я читала бы ее временами, может быть, на ночь, не слишком ли мало понятно, что я имею в ней в виду? Просыпаюсь я однажды — а в моем сердце нет того, кого я люблю, я не знаю ничего страшнее и унизительнее.