Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Еліс міцно стискає мою руку, і я тут же все розумію. У горі й радості – вона зі мною поруч. Еліс притягує мене до себе так близько, що я відчуваю на шиї її дихання, і шепоче на вухо слова підтримки і ще кілька слів, призначених тільки мені одному.

Я підходжу до дверей і повертаю ручку.

У пустелі ніч. На небі – міріади зірок, я ніколи стільки не бачив. Ми йдемо по зеленій галявині, ще вологій після поливу. Перед нами на всі боки простягається величезний паркан із сітки-рабиці, оповитої плющем.

Еліс знімає туфлі і кидає їх на траву.

– Давай, – шепоче вона.

Ми біжимо до огорожі. Від цього не включаються гудки, не починають вити сирени. Чути тільки легкий шум наших кроків по траві.

Роздираючи ногами сплетені стебла плюща, ми піднімаємося стіною, пліч-о-пліч, все вище і вище. За ті дні, що Еліс провела у Фернлі, вона не ослабла і не втратила фізичної форми, набутої завдяки ранковим тренуванням на Оушен-Біч. Вона дістається до самого верху за лічені секунди. Ми зістрибуємо на прохолодний пісок по той бік огорожі і, регочучи, обіймаємося, сп’янілі нововіднайденою свободою.

Віддихавшись, ми дивимося одне на одного, несила повірити, що нас відпустили.

Ми перестаємо сміятися. Я дивлюся в очі Еліс і знаю, про що вона думає. Нас правда ніхто не стане рятувати?

Я уявляю далеке шосе і те, як місяць висвічує на темному асфальті жовту переривчасту смугу, яка приведе нас додому. Але шосе ніде не видно.

Подекуди плаский пейзаж розбавляють гігантські кактуси. Кругом величезна безмовна пустеля. Ні вогнів найближчих міст, ні звуків цивілізації.

У нас із собою тільки пляшка води. Потрібно встигнути піти якомога далі до того, як зійде сонце і почнеться спека. Ми бігом прямуємо вперед, подалі від Фернлі, до шосе, яке повинно бути десь поруч, але пісок м’який і глибокий, ми біжимо все повільніше і повільніше, а потім і зовсім ледве йдемо. Край сукні Еліс волочиться по піску.

Зрештою ми доходимо до ґрунтової дороги і далі крокуємо вже не по піску, а по землі, всіяній дрібними камінчиками. Я віддаю Еліс свої туфлі, а сам іду в шкарпетках. Небо прорізає блискуча дуга, потім ще одна і ще.

– Метеоритний дощ, – каже Еліс. – Як гарно!

Ми відпиваємо по маленькому ковтку з пляшки, намагаючись не пролити ані краплі.

Йдемо ми довго. Ноги болять, ступні оніміли. Еліс важко дихає. Де ж шосе? Зірки зникли, місяць зблід, ніч повільно поступається місцем світанку. Я відкручую кришечку пляшки, змушую Еліс зробити ковток.

Вона обережно п’є, потім віддає пляшку мені і без сил опускається на кам’янисту дорогу.

– Давай трохи відпочинемо.

Я теж роблю ковток, ретельно закручую кришечку і сідаю поруч з Еліс.

– Десь повинна бути заправка, – кажу я.

– Повинна.

Еліс кладе долоню мені на потилицю. Я цілую її довго і ніжно, з тривогою помічаючи, що губи у неї пересохли і потріскалися. В голову закрадається страшна думка: «Невже ми зробили неправильний вибір?» Але коли я неохоче відстороняюся, то бачу, що Еліс посміхається.

Це все та ж прекрасна, багатогранна жінка, з якою я одружився. Жінка, яка лежала поруч зі мною на пляжі на березі Адріатичного моря, танцювала зі мною повільний танець в холі готелю, на повний голос співаючи пісню «Let’s Get Married» Ела Грина. Та жінка, яка, сидячи біля басейну теплим вечором в Алабамі, просто відповіла мені: «Гаразд».

Я бачу в ній тверду рішучість іти вперед, не звертаючи зі шляху, готовність пройти через усі випробування, які чекають на нас у цій дивній подорожі, бути разом до кінця, що би не трапилося.

Тут, в пустелі, я розумію те, що повинен був зрозуміти давним-давно: наше кохання сильне. Наші узи міцні, і ніякий «Договір» не зробить їх ще міцнішими. Так, шлюб – це величезна, незвідана територія, без мапи, без кінця і краю. Але ми знайдемо свою дорогу.

Несподівано в небі виникає сліпуче світло, з-за обрію показується край величезного сонця. Над пустелею проноситься вітер, від землі піднімаються хвилі спеки. Ми сидимо нерухомо, ніби зачаровані. Ми так утомилися, а йти ще далеко. У голові жодної думки. Безжалісне сонце і сухе повітря неначе стерли все, що було в моєму житті до цього моменту.

Скоро повітря розжариться, пісок стане пекуче гарячим.

– Друже, – говорить Еліс, піднімаючись.

Потім простягає руку і з силою, яка незрозуміло звідки взялася, допомагає мені встати.

Ми продовжуємо йти.

Мішель Річмонд (Michelle Richmond)– популярна американська письменниця, авторка сімох романів, один з яких – «Рік туману» – став бестселером газети «Нью-Йорк таймс».