Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Тремтячими руками перегортаю сторінку.

«Експеримент зі скляною кліткою, – написано рукою Джоанни зверху. – 4879 продовжує демонструвати відсутність лояльності до “ Договору ” і виявляти дивні нахили. За моїм станом він спостерігав з жахом, але не без певного задоволення».

Насилу придушую блювотний позив. Не Джоанна була піддослідним в експерименті зі скляною кліткою, а я.

Перегортаю сторінку:

«Звіт про подружню зраду суб ’ єкта 4880» .

Долоні різко пітніють.

До сторінки прикріплено нечітку фотографію чоловіка, який піднімається сходами мого будинку. У нього в руках гітара. Він сфотографований зі спини, але я точно знаю, хто це.

Об ’ єкт, який не є членом «Договору» і ідентифікований як Ерік Вілсон (див. Додаток 2а), приходив у будинок суб ’ єктів 4879 і 4880 у той час як суб ’ єкт 4879 перебував у Фернлі. Вілсон приїхав о десятій сорок сім вечора в суботу і поїхав о четвертій тринадцять ранку в неділю. Всю ніч із дому було чути музику.

Музика всю ніч. П’ять-шість годин – стільки Еліс зазвичай потрібно для серйозної репетиції. Вона каже, що якщо менше, то неможливо відчути музику, а якщо більше – то буде вже непродуктивно.

Я піднімаю очі від теки і бачу, що в кімнату повернулася Орла. Вона сидить на стільці навпроти і невідривно дивиться на мене, потягуючи вино.

– Мені треба дещо знати, – кажу я. – Звинувачення проти Еліс – подружня зрада першого ступеня тяжкості – побудоване тільки на цьому звіті?

Орла киває.

І тут я раптом розумію, що Еліс не зраджувала мені з Еріком. Так, він був у нашому будинку. Так, це скидалось на зраду. Але прості факти, вирвані з контексту, не завжди означають правду. Ерік не спав з моєю дружиною, вони репетирували. Яким я був дурнем, як можна було не довіряти своїй дружині!

Я недовірливо мотаю головою.

– Навіщо Джоанна все це робила?

– «Договір» став дуже багатою і потужною організацією. У ній є люди, що відчайдушно бажають усім командувати. Дізнавшись про мою хворобу, Ніл та Джоанна угледіли в цьому шанс. Вони давно уявляли себе на чолі «Договору». Але ті, хто жадає влади заради самої влади, рідко стають хорошими лідерами.

Орла замислюється.

– Тепер мені треба вирішити, що з ними робити.

По її обличчю ковзає лукава посмішка.

– Ви б що зробили?

Як я вже говорив раніше, у кожного є темна сторона душі, яка не дає нам стати такими, якими ми б хотіли бути в ідеалі. В голові у нас живе якесь уявлення про себе, і ми відчуваємо наївну впевненість у непорушності власних моральних принципів. І краще я буду прагнути недосяжного ідеалу, ніж взагалі нічого. Однак добро і зло – поняття складні. І зробити хоч що-небудь набагато важче, ніж не зробити абсолютно нічого.

Я відповідаю Орлі впевнено, не відчуваючи ні найменшого сумніву.

В аеропорту Белфаста я ставлю телефон на зарядку і чекаю. Дивлячись з вікна на мокру від дощу злітно-посадкову смугу, я обмірковую свій наступний крок. Телефон нарешті оживає, у кутку екрана блимає синя буква «Д».

Телефон дзижчить непрочитаними повідомленнями й електронними листами. Я був відсутній лише тиждень, а все, що відбувалося раніше, вже здається неможливо далеким. Переглядаю повідомлення і листи, шукаю хоч що-небудь від Еліс. Дивно, але моє колишнє життя за цей час нікуди не поділося, ось воно – як і раніше, чекає на мене. Є повідомлення від Хуанга, Яна та Евелін. Ділан почав репетирувати нову п’єсу – він буде грати Капітана Крюка в «Пітері Пені». Ізабель пише:

«Конрад водив мене до нової буддистської пекарні, де печуть просто дивовижний хліб. Ще ми з ним робили французькі тости. Хліб – ліки від усіх бід».

Нарешті десь у купі повідомлень знаходжу ім’я Еліс. Я прямо-таки на фізичному рівні відчуваю полегшення, ніби щойно розтиснулися якісь обручі, що стискали мої груди, і я вперше за довгий час можу по-справжньому глибоко вдихнути. Відкриваю повідомлення, сподіваючись прочитати якісь новини. Відправлено два дні тому, коли я був ще в Альтширі.

Коли ти повернешся додому?

І все. Я майже чую її голос.

Набираю відповідь:

Уже їду, як ти?

Мовчання. Я набираю її номер. Нескінченні довгі гудки.

Під час перельоту з Белфаста в Дублін літак трясе, рейс із Дубліна до Лондона переповнений, у Гатвікському аеропорту вночі холодно, сидіння жорстке і незручне.

Нарешті літак приземляється у Сан-Франциско. Я йду по блискучому терміналу, відчуваючи всепоглинаючу втому. Штани висять на талії – за час поїздки я добряче схуд. Я поспішаю пройти через залу аеропорту, щоб випадково не налетіти на знайомих. Біля ескалатора натягую каптур нижче і зливаюся з натовпом.