Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Я вже збираюся натиснути на кнопку з написом «заднє ліве», як раптом розумію, що краще натиснути праве. Хоча так доведеться перескочити через усе сидіння, перш ніж вилізти у вікно і припустити по пустелі. Якщо я вискочу зліва, водій схопить мене за дві секунди. А ось Вівіан на підборах ні за що не наздожене.

Я тихенько рухаюся вправо, обережно прибираю ковдру з ніг, заношу палець над кнопкою. На мить замислююся, подумки перебираючи в умі мізерний набір варіантів, так, мабуть, бігти через вікно – мій єдиний шанс. Урятуватися самому і врятувати Еліс. Чи жива вона?

Я натискаю на кнопку і кидаюся до вікна. Доведеться пірнати вниз головою. Буде боляче, але якось перекочуся, встану і побіжу.

Однак нічого не відбувається, вікна заблоковано. Я в розпачі тисну на дверну ручку, готуючись стрибнути і покотитися по землі. Знову нічого. Кнопки відключені. Я в пастці.

Машина зупиняється. Здається, що хмара пилу ніколи не розсіється. Мені нічого не видно, тільки чутно, як опускається скло водія і він комусь щось говорить.

Потім чується звук відчинення воріт – ґрунтова дорога під нами змінюється бетонним покриттям. Усередині у мене все стискається. Навіть з вікна не треба дивитися, щоб зрозуміти, де ми. У Фернлі.

Що вони зробили з Еліс?

Ми проїжджаємо у ворота, охоронець у сірій уніформі заглядає в машину. Я зіщулююся, чуючи, як відчиняються другі ворота, а потім зачиняються за нами. Ми об’їжджаємо льотне поле. У небі чути гул літака – «Сессна» заходить на посадку і приземляється перед нами.

Ми зупиняємося. З літака виводять чоловіка. Те, як він стоїть, невпевненість у його позі говорять про те, що він тут уперше. Охоронці заводять його в критий прохід, що веде до сірої бетонної будівлі.

Дверцята з мого боку відчиняються. Я понуро виходжу з машини, долонею прикриваючи очі від сонця. Водій підводить мене до переднього пасажирського сидіння гольф-кара, засовує руку собі в кишеню, і я внутрішньо стискаюся, але він витягує звідти тільки дорогі сонячні окуляри і простягає їх мені. Оправа прекрасно підходить мені за розміром.

На місці водія в гольф-карі сидить рудоволосий і до безглуздого довготелесий чоловік. Його обличчя, від природи бліде, обпалено пустельним сонцем. Він кидає на мене нервовий погляд і відвертається. Вівіан сідає за нами, зустрічаючи мій обурений погляд спокійною усмішкою.

– Де Еліс?

Ні водій, ні Вівіан не говорять ані слова. Фернлі нібито негласно вимагає від усіх мовчазної поведінки, як у церкві, кабінеті директора або десь іще.

Ми об’їжджаємо будівлю в’язниці і звертаємо на вузьку доріжку, що веде в якийсь тунель. У ньому сиро і холодно. Водій так жене, що доводиться триматися за поручень попереду. Незабаром ми під’їжджаємо до якихось складів, де на нас чекає добре одягнений чоловік зі сріблясто-сивим волоссям.

– Друже…– Він простягає мені руку.

Я дивлюся йому в очі, проте руку у відповідь не подаю. Та ну їх із цією безжальною грою, у якій дружні рукостискання і сердечні вітання покликані приховати невимовний страх.

Удвох ми йдемо вздовж складів і підходимо до зачинених дверей. Вівіан кудись пішла, довготелесий іде за нами трохи на відстані.

За дверима коридор, потім сходи, потім наступний коридор, яким ми потрапляємо до пральні, повітря тут наповнене вологою парою. Робочі припиняють роботу і проводжають нас поглядами. Ще сходи, коридори, двері, все з хитромудрими кодами на панелях. Кожного разу, коли ми входимо в наступний коридор лабіринту, двері за нами зачиняються.

Коридори порожні, кругом тиша, чути тільки гуркіт дверей та глухі звуки наших кроків. Чоловік мовчить. Напевно, я зміцнив своє становище тим, що не потиснув йому руку. Хоча коли я не відповів на привітання, він начебто навіть трохи засмутився.

Ми проходимо гучну бойлерну кімнату, якісь комори і піднімаємося на четвертий поверх. Піт застилає мені очі. Ми йдемо неймовірно довго. Мені не вистачає повітря, я задихаюся. Я пам’ятаю, як ішов за Гордоном у свій перший день у Фернлі. Тоді я ще не знав, куди мене ведуть, але відразу зрозумів, що втеча неможлива.

Нарешті, пройшовши ще через кілька дверей і тамбур з металодетектором, ми потрапляємо до найдовшого коридора, який я коли-небудь бачив. Бетонна підлога змінюється килимовим покриттям, у численні вікна б’є таке сліпуче світло, що доводиться прикрити очі рукою. Ззаду, як і раніше, чутні тихі кроки довготелесого у величезних черевиках. У кінці коридора видно дверний отвір.